Нетерпіння серця

Як, стоячи перед дверима зубного лiкаря, шукаеш приводу повернути назад, доки ще не потягнув за дзвiночок, так i тепер менi хочеться втекти. Дiйсно, хiба обов’язково йти саме сьогоднi? Чи, може, взагалi вважати, що ця неприемна ситуацiя остаточно залагоджена листом? Я мимоволi вповiльнюю ходу, зрештою, для вiдступу ще е час, а коли не дуже хочеш iти прямо, то обхiдна дорога завжди видаеться привабливiшою; i от, перейшовши через струмок по хисткiй дошцi, я звертаю з алеi на луки, вирiшивши спочатку прогулятися круг маетку.

Будинок за високою кам’яною огорожею являе собою продовгувату одноповерхову будiвлю в стилi пiзнього бароко, пофарбований на староавстрiйський лад у так званий шенбрунський жовтий iз зеленими вiконницями. За двором, на межi з великим парком, котрого я не помiтив пiд час першого пiзнього вiзиту, приховуються кiлька менших будiвель – напевне, примiщення для слуг, контора та конюшнi. Тiльки тепер, заглядаючи через овальнi отвори в товстiй стiнi (так званi «бичачi очi»), я запевняюся, що замок Кекешфальви зовсiм не схожий на сучасний маеток, як я вважав спочатку, виходячи з його внутрiшньоi будови; нi, це справжнiй дiм землевласника, старовинний родовий маеток на зразок тих, що я не раз бачив у Богемii, коли бував там на маневрах.

Незвичною видаеться лише чотирикутна башта, трохи схожа за формою на iталiйську дзвiницю; вона недоречно височiе над двором, мабуть, залишившись вiд замку, котрий стояв тут багато рокiв тому. Я згадав, як часто дивився на цю чудернацьку вежу з навчального плацу, вважаючи, що це церковна дзвiниця у якомусь селi; лише тепер менi кинулося в очi, що не вистачае звичного для церкви куполу, у цiеi дивноi споруди плаский дах, який, iмовiрно, служить сонячною терасою чи обсерваторiею. Але що бiльше я переконуюся у старовинному, феодальному походженнi цього дворянського маетку, то менш затишно почуваюся: саме тут, де на зовнiшнi форми, безперечно, звертають особливу увагу, я так незграбно дебютував.

Нарештi, обiйшовши кругом огорожi та знову опинившись перед ворiтьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравiйну алею мiж пiдстриженими, рiвними, як свiчки, деревами i стукаю важким бронзовим дверним кiльцем, котре, за старим звичаем, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являеться слуга – дивно, вiн, здаеться, зовсiм не здивований моiм вiзитом без попередження.