Нетерпіння серця

– Чудова людина, кажу я вам, вiн нiколи не покине напризволяще; в кожному випадку вiн вважае себе зобов’язаним вилiкувати хворого… я не вмiю це висловити як треба… але вiн нiби почуваеться винним, якщо йому не вдаеться допомогти… вiн вважае себе винним… i тому… ви менi не повiрите, але клянуся, це правда, – одного разу йому не вдалося те, що вiн задумав… вiн обiцяв однiй жiнцi, що втрачала зiр, вилiкувати ii… i коли вона все-таки ослiпла, вiн одружився з нею… Ви лише уявiть собi: молодий чоловiк одружився зi слiпою жiнкою, на сiм рокiв старшою за нього… нi краси, нi грошей, до того ж iще й iстеричка… Вона каменем висить у нього на шиi та навiть не вiдчувае до нього жодноi вдячностi… Це показуе, що вiн за людина, чи не так? Тепер ви розумiете, наскiльки я щасливий, що зустрiвся з ним… з людиною, котра пiклуеться про мою дитину так само, як i я.

Я i в заповiт його внiс… Якщо хтось i здатен iй допомогти, то тiльки вiн. Дай-то Боже! Дай-то Боже!

Якийсь час старий сидить, склавши долонi, нiби при молитвi.

Потiм рiзким рухом пiдсувае свiй стiлець ближче до мене.

– А тепер послухайте, пане лейтенанте. Я хочу вас про дещо попросити. Я вже казав вам, яка спiвчутлива людина цей доктор Кондор… Але, бачите… саме тому, що вiн хороша людина, я й непокоюся. Розумiете, я боюся… боюся, що вiн, жалiючи мене, не говорить правди, не говорить усiеi правди. Вiн постiйно запевняе мене, що дiвчинцi неодмiнно стане краще, що вона зовсiм одужае… але щоразу, коли я запитую його прямо, коли ж нарештi це станеться i скiльки нам ще треба чекати, вiн ухиляеться вiд вiдповiдi, повторюючи знову i знову: «Терпiння, лише терпiння!» Але я повинен бути впевненим… адже я стара, хвора людина, i менi треба знати, чи доживу я… чи побачу ii здоровою, зовсiм здоровою… Нi, повiрте, пане лейтенанте, я бiльше не можу так жити… я повинен чiтко знати, чи одужае вона i коли… менi треба знати, бо я не можу довше терпiти цю невизначенiсть…

Не в змозi опанувати хвилювання, Кекешфальва встав i стрiмко пiдiйшов до вiкна.

Я знав цю його звичку. Щоразу, коли на очi йому наверталися сльози, вiн рвучко вiдвертався, ховаючи обличчя. Старий теж не хотiв, щоб його жалiли, – вiн був схожий на свою дочку! Правою рукою вiн незграбно намацав задню кишеню сумного чорного сурдута, зiбгав i витягнув хустку; марно вiн намагався зробити вигляд, нiби витирае пiт з чола, – я надто ясно бачив його почервонiлi повiки. Вiн пройшовся кiмнатою.