Нетерпіння серця

На жаль, такi освiжаючi легковажнi прогулянки в той час були поза межами мого мiсячного бюджету. З розваг менi залишалася лише кав’ярня чи кондитерська, де я грав у бiльярд (ставки в картах у бiльшостi випадкiв були задорогими для мене), чи у ще дешевшi шахи.

Того разу пообiдi (це було, мабуть, у серединi травня 1914-го) я так само сидiв у кондитерськiй iз аптекарем iз «Золотого янгола», котрий був i вiцебургомiстром нашого гарнiзонного мiстечка. Ми давно зiграли звичнi три партii i розмовляли просто задля того, щоб згаяти час; встати й пiти – та куди пiдеш у цiй глушинi? Розмова, немов догорiла сигарета, вже ледь жеврiла.

Раптом розчиняються дверi, i хвиля свiжого повiтря вносить милу дiвчину в легкiй спiдницi-кльош: карi мигдалевi очi, смаглява шкiра, чудово одягнена, зовсiм не провiнцiйна, а головне – нове обличчя в цiй нестерпнiй одноманiтностi. На жаль, ця тендiтна нiмфа не звертае уваги на нашi шанобливi погляди; гордо i стрiмко, пружним упевненим кроком вона не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столикiв прямо до стiйки i замовляе en gros[2 - Гуртом (фр. ).] дюжину тiстечок, торти та шнапс. Менi одразу кидаеться в очi, як devotis-sime[3 - Шанобливо (iт.).] вклоняеться iй пан кондитер – я нiколи не бачив, щоб шов на спинi його фрака так сильно напинався. Навiть його дружина, пишна грубувата провiнцiйна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощi наших офiцерiв (адже до кiнця мiсяця часто залишаються якiсь невеличкi борги), пiдводиться зi свого мiсця за касою i майже розтае в солодких речах. Доки кондитер записуе замовлення в книгу, ця мила дiвчина безтурботно хрумкотить пралiне i перемовляеться з панi Гросмайер; ми вже непристойно завзято витягуемо шиi, проте на нас вона не кидае жодного погляду. Звiсно, молода панi не обтяжуе гарненьку ручку пакунками: панi Гросмайер ввiчливо запевняе, що все буде надiйно доставлено. І вона навiть не думае, як звичайнi смертнi, розплачуватися готiвкою бiля металевого касового апарату. Одразу зрозумiло: шляхетний покупець, вищий гатунок!

Зробивши замовлення, вона повертаеться до виходу, i пан Гросмайер поспiхом вискакуе вiдчинити iй дверi.

Мiй аптекар також пiдводиться зi свого мiсця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливае повз нас. Вона дякуе з королiвською люб’язнiстю – чорт забирай, якi оксамитовi очi, немов у ланi! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими комплiментами, вийде з крамницi, i з величезною цiкавiстю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.