Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 – Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руцi… Одчиняе Чiпка або Грицько ворота в царинi – i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле… Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступае за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикуе – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикае, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слiдком за вiвцями…

– Агу-тю-у-у! – гукнув дiд, ляснувши малахаем.

– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку.

Вiвця не слухае Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжоi травицi та хоч капельку проквасити душу од тiеi страшенноi пилюги, що до самих печiнок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, – пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаем. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всмiхалося… Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси – i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають… Легенький вiтрець подихае – i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку… Хороше так, весело!

Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чiм вiн думае? Що гадае? – Нiчого вiн не думае, не гадае… Вiн прислухаеться, що дiеться у його в серцi, в душi… Хоче збагнути – й забувае… все забувае… Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо… Чвала собi помалу.

Торбина на плечi, малахай у руцi… Байдуже йому!.. Посилае вперед ногу за ногою – не думае: де вiн, i що вiн, i як вiн… Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi – не то сон, не то дрiмота – сповивають його душу…

Догнали отару до становища.

Дiд свиснув малахаем – вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю…

– Отепер, хлопцi, спочинемо!

І сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймае шматок хлiба та дрiбок солi, починае й собi снiдати…

Грицько, чи присiв, чи нi – вже, дивись – опинився гiн за двое, скочив верхи на барана, трендикае та висвистуе…

Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте – нi хмарочки, нi плямочки – глибоке, просторе та широке.