Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! – хвалиться.

– Навiщо ж ти iх надрав? – питае дiд, не пiдводячи голови.

– А щоб оця погань не плодилася!

– Хiба вона кому зробила що?… А грiх! – промовив Чiпка, придавивши на останньому словi.

– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцькiв з жовтими заiдами.

Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи iх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

– А куди?… куди!.

– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукае Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою…

Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» – подумав Чiпка, та як схопиться… Очi горять, сам труситься…

– Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще iм голови поскручуемо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспiв оком моргнути, – в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй – головка.

– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чiпка…

– А що – жив! а що – жив!.. – вторуе за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi…

– От тепер можна й герлигою, – каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м’ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.

– Ходiм ще драти, – каже Грицько, – там ще е.

– Ходiм, – згоджуеться Чiпка.

Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.

– А куди ви? – пiдвiвши голову, питае дiд. – Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звiрюка не заняв…

Дiд знову лiг. Скоро й заснув.

Хлопцi побiгли…

…Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi – поскручувавши голови, били герлигами… помiсили чисто на гамуз!

Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало.

– Ач, як угрiло! – обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. – Ану, ще понюхаемо та заграемо… Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть…

Дiд понюхав.

– А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув – i полiз у торбу за сопiлкою.

Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге – i зачав «Вiвчарика».