Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.

Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже вiн сам до себе.

На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.

– Здоров був! – обiзвався до його захожий.

– Здоров.

– Чи це Окунь живе?

– Який Окунь?

– Карпо Окунь, старий дiд.

– Нi: це Лимар, а не Окунь.

– А де ж Окунь?

– Та який Окунь?

– Дiд старий, що з бородою ходив.

На iх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, – бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.

– Та кого ти, чоловiче, питаеш?

– Окуня Карпа.

– Е-е-е… його вже давно й слiду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер… А тобi ж навiщо вiн?

– Та треба… Так умер, кажете?

– Умер, умер.

– Та хто ж пiсля його зостався?

– Та хто ж пiсля його зостався?! – каже жiнка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка.

Та й та уже вмерла. Оце ми у неi й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торiк його у некрути взяли. Та, здаеться, вже й немае нiкого такого…

– Так… А волость же ваша далеко?

– Волость? – глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тiм боцi села. От як пiдеш сiею улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеi, а там – зараз i волость.

– Ну, спасибi вам. Прощайте.

– Щасливо.

Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли – дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

– Ти не питав, Грицьку, – тодi жiнка до парубка, – хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

– Нi, не питав.

– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякоi рiднi… Там i брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов i сей?

– Бог його зна.

– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.

– Добре, мамо, – каже парубок. І обое пiшли в хату.

Жiнка справдi догадалася, навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня – Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять, як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзii викинули, не тiльки з думки.