Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 – І так натерпiлись усього!

Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить ii, прибира. Дiждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом – любо глянути, i огородина зеленiе…

Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi – нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своею матiр’ю, а все бiдно жили.

Інодi зимою нi з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлiбом давитись…

Остап – спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалуе, коло тещi ласкавий; а далi – все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого…

Так минув рiк; минае й другий; а вони – всi тройко (дiтей не було) – похмурi, невеселi… Немае долi – немае й радостi!

Лягла зима.

Падав дрiбний снiг, як бува в холод; буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остаповоi хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi… Тихо, – тiльки веретена сюрчать…

– О-ох! – важко зiтхнув Остап.

 – Обридло вже менi по цих краях горювати, – промовив вiн, наче сам до себе. – Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу…

– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Лiто втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.

– Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаетесь на зиму… А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!

Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi.

Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.

Вирядили Остапа на Дiн у Великий пiст, а так – к зеленiй недiлi – приходить з Дону бумага: чи е, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика… що вiн кинув у нас жiнку й трое дiтей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим.