Богиня і Консультант

І ми тепер дещо знаемо.

– Якi ми крутi! І що далi? Партизанська вiйна проти свiтового уряду?

– Вiн чисто дурний, – сказала Індиго своiм пiдсумковим голосом.

– Ми вже пiд’iжджаемо, – повiдомив Одноокий. – Теоретичну суперечку, з вашого дозволу, закiнчимо пiсля справи. Ти щось бачиш? – спитав вiн дiвчину.

– Нi.

– Артефакт?

– Нi.

– Їх?

– Нi.

Одноокий звернув авто у поле. Автiвка застрибала стернею. За рiвною алеею молодих тополь вималювалися кольоровi й шифернi дашки дачних будинкiв.

Бiльшiсть iз них виглядали, як облiзлi курники. Але на першiй лiнii кооперативу стояли свiжi споруди.

Компаньйони залишили автiвку у полi, мiж двох порослих бур’яном горбiв. Лише кiлька корiв пiдiйшли подивитися на приiжджих. Залишаючи автiвку, Одноокий прихопив шкiряну торбу, вочевидь, важку. Коли вiн витягав ii з салону, старший консультант побачив, як напнулися жили на руках у Яри. Потiм вони рушили до дачного кооперативу. Індиго йшла в авангардi, легко перестрибуючи через старi калюжi.

Мiтелику подумалося, що для стороннього спостерiгача вони повиннi виглядати дуже дивно й навiть кумедно. Циганкувата пацанка, одягнена у секонд-генд, худий бандюган з великою торбою, з грацiею сiрого богомола, i молодий iнтелектуал у модельних туфлях i тiнейджерськiй зеленiй футболцi з написом «That I’ve made up my mind». Великий похiд клоунiв.

Коли iхня процесiя порiвнялася з першими парканами, Мiтелик вiдчув погляди. Вiн не бачив жодноi людини, але з-за парканiв, з мансардних та пiддашних спостережних пунктiв iх розглядали невидимi пильнi тубiльцi.

Валерiй Петрович кинув погляд на Індиго. Та продовжувала впевнено йти вузьким проходом мiж металевими сiтками огорож. Тiльки тепер вiн зауважив, що на ноги дiвчини надiтi яскравi помаранчевi шльопки.

У вiдкритому вiкнi споруди, котра архiтектурою нагадувала собачу буду, з’явилося замотане у хустку погруддя староi жiнки. Вона крикнула:

– Я не живу!

– Сумашедша, – не обертаючись, прокоментувала Індиго.

– Я не живу, ви мене чуете?! Не живу! – не вгавала стара.

За парканом напроти загавкав собака.

Пiд крики i гавкiт компаньйони вийшли на мiсцеве перехрестя. Бiля хвiртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жiнка.

– Слава Йсу! – привiтав ii Одноокий. – Не пiдкажете, бува, де тут дача Лосинськоi?

Жiнка не вiдповiла на вiтання, мовчки подивилася на компаньйонiв i зайшла до будинку.

– На диво привiтнi тут люди живуть, – посмiхнувся Яра.