Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Я вiрю в твоi здiбностi, але тут потрiбна найдосконалiша майстернiсть, бо один хибний крок може зруйнувати геть усе. Розумiеш?

– Розумiю, – недовго думаючи, вiдказала я.

– І обiцяеш, що будеш точно виконувати всi моi настанови?

– Авжеж, залюбки.

– От i добре. Так ось, насамперед я хочу сказати тобi, що я про все це думаю. По-моему, справа ця нелегка. Найiмовiрнiше, що та жiнка й справдi мае шлюб з твоiм чоловiком. Якiсь винятково важливi причини змусили ii розшукати Яцека. Ота згадка про почуття, що нiбито спонукали ii до цього, не викликае в мене довiри.

Жодна жiнка, яка не бачила чоловiка декiлька рокiв, не згадае отак раптом, що вона його кохае.

– Так.

– Отже, я ладен вбачати тут спробу шантажу.

– Воно таки скидаеться на те.

– Справа дуже серйозна. Ти сама проведеш чоловiка на вокзал i пильнуватимеш, чи не шукатиме вiн очима тiеi жiнки. Якщо вони i iдуть разом, то напевне будуть вельми обережнi. Можливо навiть, що вiзьмуть квитки в рiзнi вагони.

Я занепокоiлась.

– То ви, дядечку, вважаете, що Яцек хоче втекти разом з нею?

– Нiчого я не вважаю, – знизав вiн плечима. – А припускаю i таку можливiсть.

– Це було б жахливо. А що ж менi тодi робити?

– Треба вдатися до якихось хитрощiв, аби затримати Яцека. Наприклад, зроби так, щоб вiн не змiг зайти до вагона. Розумiеш, мала?

– Але яким чином?

– Яка ти ще недосвiдчена! – засмiявся дядько. – Це ж зовсiм не важко. Вдай, нiби зомлiла. Тодi йому доведеться клопотатися коло тебе, i вiн залишиться.

А ми вигадаемо час, аби придумати щось iнше. Я в свою чергу спробую розшукати ту жiнку. Перегляну листи в кiлькох великих готелях. Увечерi я тобi зателефоную: розкажеш, як буде з Яцеком.

– А яку причину вигадати, щоб поiхати проводжати Яцека? Я нiколи цього не роблю.

– Тобi зовсiм нi до чого його проводжати. Приiдеш на вокзал через кiлька хвилин пiсля нього й скажеш, що забула дати йому якесь доручення до Парижа.

Додому я повернулася вчасно, навiть ранiше за Яцека.

Його несесер i валiзка були вже спакованi. Коли вiн прийшов, саме задзвонив телефон. Я зняла трубку й почула незнайомий жiночий голос. Серце менi забилося дужче.

– Пана Реновицького можна?

Сама не знаю чому, але я була певна: то вона. Яцековi телефонуе багато людей, та цього разу я б головою заклалася, що то вона. Отож спитала:

– А хто його просить?

І ту ж мить Яцек несподiвано, майже грубо вихопив у мене трубку й сказав:

– Дозволь, це мене.