Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

– А пам’ятаеш, що в них написано? Може, там нема нiчого такого, що компрометуе тебе?

– Ого! Вистачило б Каролевi як привiд до розлучення. А втiм, навряд щоб вiн розлучився зi мною, бо я певна, що жити без мене йому несила. І все ж я не можу допустити, щоб тi листи потрапили йому до рук.

Я здивовано зиркнула на неi. Невже вона не знае того, що нi для кого давно не таемниця? Адже той ii Кароль уже хтозна-вiдколи плутаеться з iншими жiнками. Чи вона справдi нiчого не знае, чи так хитро прикидаеться?

– Крiм того, цей негiдник мешкае на Познанськiй, за три будинки вiд Павела.

Можеш собi уявити, як я потерпаю, щоб вони не здибались…

– О, це таки жах, – погодилась я. – На твоему мiсцi я б, мабуть, його вбила… Ну, а ти не пробувала попрохати когось побалакати з ним? Адже твiй брат офiцер, вiн чоловiк хоробрий. Мiг би пiти до того шантажиста…

– Ой нi, нi. Я нiзащо не зважилася би признатися Владековi. Хiба ти його не знаеш?! Вiн же порвав би зi мною будь-якi стосунки. Я певна, що вiн нiколи не зраджував своеi дружини.

То такий моралiст… Слово честi, я вже радше звiрилася б Павеловi.

Раптом у мене сяйнула чудова iдея.

– Слухай, Гальшко! А що, якби я з ним побалакала?

– З Павелом?

– Та нi, з отим… Не може ж вiн бути мерзотник без честi й совiстi. Я постараюся його переконати.

– Нi-нi. Це нiчого не зарадить, – заперечила Гальшка. – То чоловiк, позбавлений будь-яких людських почуттiв. А проте, вiриш, вiн так мене кохае…

– І все ж можна б ризикнути. Зрештою, не з’iсть же вiн мене! Сподiваюся, вiн не якийсь харцизяка?

– Та нi.

Як на позiр, то навiть добре вихований.

– Отож я певна, що менi вдасться уладнати для тебе цю справу. Ти ж знаеш, я вмiю це робити. Пам’ятаеш, як переконала Люту не розлучатися з чоловiком? Вiн тодi ще прислав менi великий кошик орхiдей. Отже, нема чого й думати. Я пiду до нього, i побачиш, що все залагоджу якнайкраще. Зрештою, можу навiть вдатися до пiдступу. Запевню його, що ти також його кохаеш, але не можеш далi зносити цiеi муки й жити пiд постiйною загрозою.

Розумiеш? У такий спосiб ти дiстанеш своi листи i вiднайдеш волю.

Гальшка ще трохи повагалася, та врештi згодилася. Вона сказала менi прiзвище, телефон i адресу того чоловiка. Виявилося, що його звуть Роберт Тоннор. Гальшка припускала, що вiн, можливо, iноземець, але не була того певна. Благала мене, щоб я, боронь Боже, не прохопилася, що вона називала його шантажистом.

– Бо вiн тодi затнеться i неодмiнно помститься менi.