Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Тепер щодо ii зовнiшностi. Наскiльки я знаю, Яцековi подобаються жiнки певного типу. Високi на зрiст, бiлявi, темноокi. Отже, й тут маемо деякi прикмети. Опрiч того, я ладен присягнутися, що «панi Б.» гарна, ба навiть вельми. Можна ще припустити, що вона тактовна й мае пристойнi манери.

– Чому ви так думаете? – здивувалась я.

– Бо якби то була просто авантюристка, вона б звернулася до тебе, а не до Яцека. Зчинила б гармидер, найiмовiрнiше – прилюдно. А зараз пiдсумуемо: це молода, вродлива, висока бiлявка з темними очима, добре вихована.

Такоi, власне, я й шукаю.

– Дядечку, ви янгол!

– До певноi мiри, – погодився дядько. – Бачиш, мала, янгол – то безтiлесний дух, здатний проходити крiзь стiни. Такому грошi нi до чого. І коли вже вiн бере на себе роль детектива, йому не треба когось пiдкупати, анi сидiти в готельних ресторанах. А на це ж бо потрiбнi грошi.

Я схопилася з мiсця, щоб принести сумочку, але дядько спинив мене порухом руки.

– Е нi, мала. Я взявся допомогти тобi з двох причин: по-перше, це й мене цiкавить, а по-друге, хочу зробити тобi приемнiсть.

Нiяких грошей у тебе я не вiзьму. Та й взагалi не згадував би про них, але останнiм часом менi анiяк не таланить у грi. Всi пристойнi партнери, замiсть приходити грати, розтринькують своi грошенята десь-iнде. От хоч би твiй Тото. Йому нiчого не варто викинути на вiтер кiлька сот злотих. Грае ж вiн, мiж нами кажучи, як теля. А оце вже два тижнi й разу не заглянув до клубу.

Мене це здивувало. Я знала, що Тото майже щодня вiдвiдуе Мисливський клуб.

Але навряд щоб туди пускали дядька Альбiна. Про всяк випадок я спитала:

– Ви, дядечку, про Мисливський клуб?

– Ну що ти! – вiн iронiчно скривився. – Мисливський клуб – це для мене минувшина, яка нiколи вже не повернеться. Я кажу про таку собi картярню, що гучно iменуеться клубом, а там потихеньку грають на грошi.

Я мовчки понурилася. Лише подумати, як низько впав цей величний добродiй, що колись мав славу одного з найвитонченiших бонвiванiв, вважався прекрасним нареченим, був джентльменом найвищого класу!.

. Отже, правду казав батько: цей чоловiк – шулер, з того й живе. Та хай би вiн навiть i грав без обману – однаково такий спосiб життя нiкому не робить честi.

Дядько поправив монокль i, оглядаючи своi охайнi нiгтi, промовив:

– А ти, мiж iншим, запитай Тото, чи не грае вiн останнiм часом. Це нагадало б йому про клуб. Або, наприклад, дай йому якусь банкноту i скажи, що знайшла ii на вулицi.