Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Мiй добрий настрiй зiпсувала думка: коли моя суперниця багато рокiв тому покинула Яцека, вiн, певне, кохав ii або принаймнi вона мала на нього такий вплив, що залишилася в його пам’ятi як щось здобуте i втрачене, а отже, тим бiльше бажане. Важко сказати, чи не оживе тепер у ньому те почуття.

Я боялася, що вже не застану Тоннора. Одначе вiн був дома i вiдразу впiзнав мiй голос.

– Я чекав вашого дзвiнка, – сказав привiтно.

– Не думайте, будь ласка, – наголосила я, – що я подзвонила б вам, якби не забула у вас Гальщиних листiв.

Ідеться про неi i тiльки про неi. Чи могла б я прийти до вас зараз? Себто десь за пiвгодини?

– Зробiть ласку.

Вiн знову вiдчинив менi сам. Привiтався як добрий знайомий. Цi досвiдченi спокусники таки вмiють поводитися з жiнками.

– Перепрошую за розгардiяш. Лиш годину тому одержав новi платiвки з Лондона. Отож слухав собi. Зараз я приберу. Деякi просто чудовi. А ви любите музику?

Я не мала приводу заперечувати.

– Добре, що в нас однаковi уподобання.

Ось послухайте це.

Вiн поставив справдi гарну рiч, якоi я ще не знала.

– Це все останнi новинки, – пояснив вiн, збираючи решту i складаючи на поличку бiля патефона. – Є люди, якi вважають, нiби спiвати найкраще iталiйською мовою. Щодо мене, то я не подiляю цiеi думки. Кожна мелодiя, кожен рiзновид музичноi фактури потребуе iншоi мови. Правда ж?… А отой гарний «мерседес», в якому я бачив вас сьогоднi вранцi на Модлiнському шосе, ваш власний?

– Ви мене бачили?

– Мигцем.

Поруч з вами сидiв якийсь пан, але я не встиг його роздивитися. Дуже шкодую. Дiзнався б, який у вас смак. Та, на жаль, ви iхали дуже швидко. І так через вас мало на хуру не наскочив.

Я зробила байдужу мiну.

– Якщо ви придивляетеся до всiх жiнок у зустрiчних машинах, то колись напевно так i буде.

– Я бачу, ви вважаете мене за донжуана.

– За донжуана?… Нi, даруйте. То було б надто високе звання. Скажiмо, за звичайного спокусника.

– Ви помиляетеся. За все свое не дуже коротке життя я знав багатьох чоловiкiв.

Одначе не бачив ще жодного спокусника. Я б пишався, якби мiг вважати себе за виняток. То навчiть же мене принаймнi, як заслужити хоч це найнижче звання.

Вiн злегка нахилився до мене i з усмiхом в очах якось дивно розглядав мене. Я опанувала себе й перевела розмову в безпечнiше рiчище.

– Не маю педагогiчних здiбностей. І запевняю вас, що не для того забираю ваш час. Я прийшла сюди, аби взяти листи своеi приятельки.