Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Вiдчуваеш легкий дрож якоiсь невиразноi небезпеки i водночас довiру до нього. Жiнки мене зрозумiють. Я нiколи не знаю, про що вiн думае. Нiколи не знаю, що вiн скаже, як поведеться.

Я написала, що вiн мрiйник, але це зовсiм не означае, що вiн сентиментальний. Скорiше навпаки. Оцим вiн, власне, рiзниться од Яцека. У чуттевостi Яцека багато лагiдностi, що теж не позбавлена принадностi. Одначе з багатьох поглядiв вони подiбнi. Гадаю, що Роберт також мiг би бути добрим дипломатом. Проте я вiдчуваю в ньому, хоч вiн цього нiчим не виказуе, здатнiсть до вчинкiв гвалтiвних, а може, навiть i жорстоких.

Дивно, що така людина займаеться такою прозаiчною справою, як торгiвля.

Я розказала йому про пригоду з батьком i всю iсторiю з отим конвертом. Кому-кому, а йому я могла смiливо про це розповiсти. Я певна, що коли е в свiтi чоловiк, гiдний довiри, то це саме вiн. Вiн узяв близько до серця моi переживання i щиро смiявся, коли я переказала йому свою останню розмову з полковником Корчинським.

– Ну, i показав вiн тобi тi фотографii? – запитав Роберт.

Тут я пригадала собi отого листоношу (чи лiсника) i сказала:

– Авжеж. І уяви собi, яка кумедна штука: серед тих образкiв був один, разюче схожий на тебе.

– На мене? – здивувався вiн.

– Так. Ти вже пробач менi, але якби не одяг, я подумала б, що це справдi ти. Якась унiформа… не гнiвайся… чи то листоношi, чи ще когось такого… Ти тiльки не ображайся. Ти носив коли-небудь вуса й бороду?

Вiн нетерпляче знизав плечима.

– Нiколи в життi. Чому ти про це питаеш?

– Бо той добродiй на фотографii мав вуса й iспанську борiдку.

– Ото гарна подоба! – засмiявся Роберт. – І що ж далi з тою фотографiею?

– Як це «що»? – перепитала я.

– Ну, чи сказала ти тому полковниковi, що знаеш когось схожого?

Це мене розсмiшило.

– Ах ти, наiвний хлопчику! Звiсно, що не сказала.

Вiн запитав мене ще, о котрiй годинi я була у полковника. Не розумiю, чому його це зацiкавило. Потiм нараз подивився на годинник, попросив пробачення i на хвилину вийшов до кухнi.

Повернувся неначе трохи знервований i сказав, що, на жаль, не може мене бiльше затримувати, бо чекае вiзиту одного клiента, про якого зовсiм забув. Вигляд вiн мав нiбито трохи роздратований. Може, я даремно сказала йому про ту схожiсть. Кому ж бо приемно, коли на нього схожий хтось iз нижчих верств. Я постаралася пом’якшити це враження i, здаеться, домоглася свого. Вiн попрощався зi мною дуже лагiдно й попрохав, щоб я завтра йому зателефонувала.