Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

– Менi досi не вдалось зорiентуватися в ii намiрах. Я бачився з нею разiв п’ять чи шiсть, але ми все ще на дуже офiцiйнiй нозi. Поки що я не мав нагоди до грунтовнiшоi розмови. Коли я згадав, що знаю в обличчя того молодика, з яким вона виходила з лiфта, вона полишила мое зауваження без вiдповiдi. Це жiнка з великим досвiдом поводження в суспiльствi. Чудово вмiе розмовляти нi про що.

Я була трохи розчарована.

– З вашими талантами, дядечку, я сподiвалась од вас бiльшого.

– Я й сам сподiвався бiльшого, – всмiхнувся вiн.

 – Але повiриш, це дуже цiкава жiнка, i я анiтрохи не шкодую, що познайомився з нею.

– Але ж не може бути, щоб вона хоч чимось себе не виказала. Адже мусила вона щось про себе розповiсти?

– Так, – визнав дядько. – Але сумнiваюся, чи тi вiдомостi нам на щось придадуться. Вона казала менi, що ii батько був одружений з бельгiйкою i мав промисловi пiдприемства десь пiд Антверпеном. Пiсля смертi батькiв вона все лiквiдувала i спершу вчилася в Академii мистецтв у Парижi, бо хотiла стати художницею, а потiм подорожувала, дуже багато подорожувала.

З ii розповiдей можна зрозумiти, що вона знае майже увесь свiт. Хоч матерiальнi умови давали iй незалежнiсть, проте вона якийсь час була навiть журналiсткою i надсилала з рiзних краiн кореспонденцii до американських часописiв. Найбiльше часу вона проводить на Французькiй Рiв’ерi. Одначе завжди i скрiзь живе в готелях.

– Ну, то вона розповiла вам досить багато.

– Нiбито й багато, але користi з усього того нам мало. Я, звичайно, перешлю всi цi вiдомостi до розшуковоi контори в Брюсселi.

Одначе сумнiваюся, щоб вони iм там стали у пригодi.

– То що ж нам дiяти?

– Доведеться набратися терпiння. Треба розраховувати на випадок.

– А ви ii з кимось познайомили?

– О, так. З кiлькома панами.

Я стривожилась.

– Як же ви могли дозволити собi таку необачнiсть?! Адже вони в розмовi з нею можуть назвати, та вже й напевне не раз називали, ваше прiзвище. Вона ж одразу збагне, що не випадково пан, з яким вона познайомилася, мае те саме прiзвище, що й мое дiвоче.

– О, цього можеш не боятися, – заспокоiв мене дядько. – Жiнцi, що не володiе жодною слов’янською мовою, всiх наших прiзвищ не тiльки не запам’ятати, але навiть i не вимовити. Я вже не раз у цьому переконався.

– Але ж це вона писала Яцековi, i писала найчистiшою польською мовою.

Дядько хитнув головою.

– Це для мене ще незбагненна загадка. Я певен, що писала або вона, або якась особа, що знае польську мову.