Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Нi, я таки не помилилася в цiй людинi. Я знала, що мене в ньому вабить. Вiн справжнiй мужчина. Подумати тiльки, за весь той час, поки йому добре велося, вiн анi разу не сказав, що кохае мене. А мiг же тодi багато на що сподiватися. Ось i з цього листа видно, що вiн пов’язував зi мною чималi надii. Можливо, навiть розраховував, що задля нього я розлучуся з чоловiком. Та на освiдчення зважився тiльки тепер, коли вже всi надii зруйновано. То людина з характером.

Я вiдчувала, що повинна без роздумiв зробити все, про що вiн просить.

Цього прагнула моя жiноча душа. Тiльки Бог знае, якi жахливi обставини могли штовхнути його на лиху дорогу.

Одначе, з другого боку, страх мене бере на саму гадку, що я тримала б у домi отi його папери й грошi. Адже iх мiг би знайти хтось iз прислуги чи й сам Яцек. І чому вiн хоче, щоб я забрала iх до себе?

А тут iще отой майор. Який грiзний був його погляд, коли вiн зажадав од мене, щоб я зараз же сповiстила його, тiльки-но Роберт дасть про себе знати. Як видно, це не iграшки, коли вже ота бiдолашна дiвчина вкоротила собi вiку.

Менi весь час увижаеться ii посинiле обличчя.

Що ж робити?…

Вiвторок, вечiр

Нарештi упав менi з серця цей камiнь. Пiсля нього лишилася глибока рана. Бо я нiколи не прощу собi того, що вчинила. Тiшить мене лиш те, що частина моеi вини лягае на Ромека Жеранського. Як я могла забути про його iснування! Тiльки завдяки випадковi доля дозволила менi скористатися з його поради та допомоги.

А власне ж, тiльки вiн найбiльше гiдний довiри з усiх чоловiкiв у Варшавi.

До того ж я завжди вiрила в його здоровий глузд та розум. Не кажу про те, що Ромек раднiше застрелився б, анiж заподiяв менi хоч найменшу кривду. Його вiрнiсть зворушуе мене. Вiн i досi не оженився, хоч минуло вже три роки, вiдколи я стала Яцековою дружиною. За цi три роки я бачила його заледве двiчi, та й то здалеку. Вiн зовсiм полишив те товариство, де мiг би зустрiчати Яцека.

Зрештою, я цьому й не дивуюся. Яцек без будь-якого лихого замiру викликав його тодi на дуель i поранив у руку.

На той час жоден з них ще не дiстав мого слова, i обидва мали однакове право добиватися моеi взаемностi. Розiйшлися вони непримиреннi. Двое найближчих друзiв стали найзапеклiшими ворогами.

Сам Бог послав його менi тепер. Я саме виходила пiсля примiрки, коли здибала його. Аж мало не скрикнула з радостi. Вiн злегка поблiднув (як це гарно з його боку!), та, оскiльки ми зiткнулися вiч-на-вiч, йому не випадало вiдбутися самим поклоном.