Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Тiльки ще мимохiдь зазирнула за ванну. Пакет був на мiсцi. Заспокоена, я замкнула ванну кiмнату, а ключ сховала мiж старими часописами, що лежали у вестибюлi.

Тото здивовано стежив за мною.

– Що це за чуднi манiпуляцii? – запитав вiн.

Я вiдбулася смiхом. Вiд усiх пiдозр Тото слiд вiдбуватися смiхом.

Сiдаючи в машину, я уважно розглянулася навколо: чи не помiчу де отих агентiв, що пильнують моi вiкна, – але нiкого не побачила.

У Косинцях я нiколи ще не була, хоч, власне, мала б ними цiкавитися, бо рано чи пiзно вони дiстануться нам у спадщину по дядьковi Довгiрду.

До маетку iхали довгою алеею, а потiм густим парком. Сам палац не справляв приемного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залiзничний вокзал у Пруссii.

Нагору вели досить широкi сходи. Бiля входу в покоi нас зустрiв дядько Довгiрд, убраний вельми оригiнально: на головi хутряна шапка, на плечi накинута бекеша, пiдбита бiлим смушком, а на ногах – картатi нiмецькi пантофлi на хутрi. Як змiнився цей чоловiк! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з рiзкими, енергiйними рисами.

Потилиця i щоки його трохи одвисли, на носi були грубi окуляри. Давно не стриженi вуса стирчали, мов сива щiтка.

Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Якi кумеднi цi чоловiки, що весь свiт подiляють на ранги! Навiть для Тото, що нi вiд кого не залежить, дядько Довгiрд являв собою важну персону, i його присутнiсть так захопила Тото, що вiн нiбито зовсiм забув про мене.

Коли ми перейшли до кабiнету, дядько втупився в мене своiми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:

– Ну, то що там, любцю? Як ся мае мiй небiж? Коли не помиляюся, вiн щось накоiв?

– Що ви, зовсiм нi, – заперечила я. – Яцек гiдний племiнник свого дядечка. То чи мiг би вiн вчинити якусь кривду чи нетактовнiсть?

Дядько галантно вклонився i з усмiхом мовив:

– Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний пiдозрiвати найгiрше.

Коли вже ти наважилася на таке тяжке випробування, як вiзит до мене, старого нуднющого пенька, то, напевне, скоiлося щось надзвичайне.

– Та нi, нiчого особливого, – вiдказала я. – Ви ж знаете, дядечку, яка я ревнива.

– Нiколи не повiрю, щоб Яцек давав тобi приводи до ревнощiв! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.

– Нi-нi, дядечку.