Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Навряд чи вона тiшить себе надiею, що Яцек згодиться до неi повернутися, хоч би й пiд загрозою викриття. А як розумiти Яцековi слова, що його справи повернули на краще?… Чи мае це означати, що йому пощастило дiйти з нею якоiсь згоди?… В усякому разi, вона не справляе враження поступливоi жiнки. З вигляду вона скорiше вперта. Може, навiть затята. Жiнки такого типу не спиняються нi перед чим.

Дядько Довгiрд бiльше не мiг дати менi нiяких вiдомостей. Одначе й тi, що я дiстала, були надзвичайно важливi. Цiкаво, яку мiну зробить дядько Альбiн, коли я скажу йому, що ота його англiйка знае польську мову.

Субота

Дядько Альбiн був вельми вражений моiми вiдомостями. Я не вiдмовила собi в приемностi зробити кiлька в’iдливих зауважень щодо його досвiду. Вiн покiрливо вислухав iх i сказав:

– У такому разi це страшенно хитра жiнка. Повiр, мала, я не належу до наiвних простакiв. Коли вже вона й мене зумiла ввести в оману, то це свiдчить, що вона таки добра пройда i мае якусь дуже важливу причину приховувати свое знання польськоi мови.

– Але яку?…

– І гадки не маю. Адже вона не криеться з тим, що володiе кiлькома iншими мовами. Крiм англiйськоi, вона знае французьку, нiмецьку та iталiйську. Чому ж iй так важливо приховувати одну цю мову?… Може, вона просто хоче мати надi мною перевагу, аби розумiти, що я кажу? Чи, може, прикидаеться перед прислугою, бажаючи знати, що про неi балакають.

Я занепокоiлась.

– А може, ви, дядечку, чимось виказали себе перед нею?

– О, не турбуйся.

Я для цього надто обережний. То, кажеш, пан Довгiрд про неi доброi думки?

– В усякому разi, нiчого поганого вiн про неi не сказав.

– Ну, на нього ми можемо звiритись. Колись його вважали за одного з найкращих дипломатiв.

Я iронiчно посмiхнулася.

– Так само, як вас вважають за одного з найкращих знавцiв жiнок.

– Слухай, мала, – сказав вiн, – твоi стрiли летять у порожнечу. Кожен знавець жiнок знае про них, по сутi, лиш одне: що вони ховають у собi чимало несподiванок. У цьому, зрештою, i полягають вашi чари.

Але будемо говорити серйозно. Не знаю, чи не варто б трохи вiдкрити карти. Чи не треба б принаймнi iй сказати, що ii фокус iз приховуванням знання польськоi мови не вдався.

– А навiщо iй це казати?

– Хоч би на те, щоб потiм спитати, чому вона це робила.

– По-моему, краще зачекати. Передусiм треба надiслати до Брюсселя тi вiдомостi, якi я дiстала в дядька Довгiрда. Це дуже полегшить iм дальшi пошуки.

– Авжеж, – погодився дядько.