Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

І тiльки десь перед ранком у мене сяйнула щаслива думка: дядько Альбiн Нементовський – ось едина людина, до якоi можна звернутися за порадою.

Середа

Боже, який жахливий день! Яцек, звичайно, пiшов на те побачення. Всi моi хитрощi були марнi. Коли виходив з дому об одинадцятiй, я попрохала його прислати назад машину, сподiваючись дiзнатись од водiя, в якому готелi був Яцек. Але вiн взагалi не поiхав своею машиною: у вiкно я бачила, що сiв у таксi.

«Б» – то може бути перша лiтера як iменi, так i прiзвища.

На мою думку, вартi уваги три великих готелi: «Європейський», «Брiстоль» i «Полонiя». В котрому вона мешкае? Хоча б знати, скiльки iй рокiв i яка вона з себе…

Дядько Альбiн не мав телефону, i менi довелося iхати аж на Жолiбож,[2 - Район Варшави.] аби лиш довiдатися, чи вiн вдома. Я чекала на сходах понад годину i дуже змерзла. До того ж неабияк потерпала, щоб хтось мене там не побачив. А то батьки мене добре насварили б. Зрештою я залишила дядьковi свою вiзитну картку i на нiй написала, що приiду ще раз о шостiй.

Яцек прийшов обiдати дуже знервований. Я помiтила, що вiн намагаеться вдати, нiби iсть з апетитом. Менi аж плакати хотiлось. Пiсля обiду зненацька сказав:

– Сьогоднi ввечерi iду до Парижа.

Я занiмiла. Адже це могло означати щось дуже погане. Вiн, мабуть, помiтив, що я зблiдла, бо швидко додав:

– Їду всього на три днi.

– Це обов’язково? – спитала я. – Доконче маеш iхати саме тепер?

Вiн удавано здивувався.

– Як це – «саме тепер»?

Я трохи знiтилася.

– Та нiчого особливого. Просто я спитала, чи не можна вiдкласти цю подорож. Адже сам знаеш, що ми мусимо декого обов’язково вiдвiдати.

Кортiло запитати, чи вiн iде сам. Найбезглуздiшi здогади роiлися в головi. Може, Яцек вирiшив повернутися до тiеi жiнки, може, вони тiкають разом?… Але ж може бути й таке, що Яцек виiжджае, щоб сховатись од неi. Ну чому вiн не хоче поговорити зi мною вiдверто? Невже не довiряе менi?! А отой його вираз обличчя – такий, наче вiн чекае моiх подальших запитань i вже наперед мае на них готовi вiдповiдi.

Як це прикро бачити!..

– Здаеться, – озвався нарештi Яцек, – тебе дивуе мое вiдрядження. Але ж менi раз у раз доводиться кудись iхати.

– Нi-нi. Нiчого мене не дивуе. Сказати, щоб запакували тобi фрак?

Вiн похитав головою.

– Не треба. Два костюми – ото й тiльки. Я не хочу брати великоi валiзи, бо думаю повернутися лiтаком.

– За три днi?

– Так. Найпiзнiше за чотири.