До зірок

Повертатися додому ранiше комендантськоi години не хотiлося, та жагу до нових видовищ вони вже наситили. Їм зажадалося iншого настрою, iншого лейтмотиву дня. Поблизу розташовувалася автостоянка, тодi ще скромних розмiрiв. Поки юнаки нерiшуче топталися на мiсцi, iхню увагу привернув мiнiатюрний автомобiль червоного кольору, який своею приземкуватою пiдвiскою свiдчив i про шалену швидкiсть руху та про стрiмкий плин життя. «Блатц Вайлдкет»[6 - «Блатц Вайлдкет» – ця марка автомобiля вигадана Фiцджеральдом; в оповiданнi, найiмовiрнiше, йдеться про стильний та модний двомiсний спортивний автомобiль марки «Штутц Бiркет», що випускався з 1912 р.

 – Прим. ред.] – нездiйсненна мрiя мiльйонiв американських хлопчакiв ще протягом наступних п’яти рокiв. У салонi, з виразом презирливоi байдужостi, як того i вимагало вiдкинуте сидiння, сидiла незнайома блондинка з гарненьким личком.

Юнаки витрiщилися на неi. Змiрявши iх байдужим поглядом, дiвчина повернулася до свого попереднього заняття – вiдкинулася на сидiннi та почала гордовито дивитися в небо.

Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дiвчину; лише вiдчувши, що iхнi погляди навiть iм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарештi, опустили очi та почали розглядати машину.

За кiлька хвилин з’явився червонолиций молодик iз рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсi та жовтих рукавичках, i сiв у автомобiль. Пролунала серiя моторошних ляскiв, а потiм iз розмiреним «тра-та-та» iз прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана.

А затим i авто, i дiвчина, i ii супутник, в якому вони впiзнали Спiда Пекстона, тихо i плавно розчинилося за рогом.

Безiл i Рiплi розвернулися i задумливо побрели в зворотному напрямку, в бiк центральноi алеi. Вони знали, що Спiд Пекстон – несповiдима особа, навiжений i розпещений син мiсцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетiти назустрiч заходу в цiй колiсницi, назустрiч мiстичнiй безмовностi ночi разом iз загадковою кралею.

Мабуть, ця заздрiсть i змусила iх гукнути високого парубка, iхнього однолiтка, котрий якраз виходив iз тиру.

– Здоров, Еле! Стривай! Як справи?

Елвуд Лiмiнг обернувся i зачекав. Серед добропорядних хлопчикiв вiн вирiзнявся розбещенiстю: встиг призвичаiтися до пива, навчився лайки вiд водiiв, димiв, як паротяг – навiть схуднув. Вони з нетерпiнням накинулися на нього, проте зустрiв iх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.

– Вiтаю, Рiпе, дай п’ять.