Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– Дейзi, поряд з тобою я почуваю себе справжнiм дикуном, – признався я пiсля другого келиха чудового бордо, якого анiтрохи не псував легкий присмак корка. – Чи не можна завести розмову про щось простiше, ну, скажiмо, про види на врожай?

Я не вкладав у цi слова якогось прихованого змiсту, але реакцiя на них була несподiвана. – Цивiлiзацiя стоiть на краю загибелi! – з раптовою люттю вигукнув Том. – Я тепер став безпросвiтним песимiстом. Ти читав книжку Годдарда «Пiднесення кольорових iмперiй»? – Вперше про неi чую, – вiдповiв я, здивований його тоном.

 – Чудова книжка, ii кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильнiсть, то бiла раса… то, словом, кольоровi поглинуть бiлих. І це щира правда, це доведено науково.

– Наш Том стае мислителем, – зауважила Дейзi з непiдробним смутком. – Вiн читае рiзнi мудрi книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми нiяк… – Я читаю науковi працi, – вiдрубав Том, кинувши на неi сердитий погляд. – Цей Годдард знае, що пише. Вiд нас, вiд панiвноi раси вимагаеться пильнiсть, бо якщо ми забудемо про неi, iншi раси вiзьмуть гору.

– Ми повиннi стерти iх на порох, – прошепотiла Дейзi, люто пiдморгнувши червоному призахiдному сонцю.

– От якби ви жили в Калiфорнii… – почала мiс Бейкер, але Том перебив ii, важко засовавшись на стiльцi. – Рiч у тiм, що ми належимо до нордичноi раси. Я, i ти, i ти, i… – якусь мить повагавшись, вiн кивком голови зарахував до нордичноi раси i Дейзi, й вона зразу ж пiдморгнула менi. – І все, з чого складаеться цивiлiзацiя, створено нами – ну, там, наука, мистецтво i таке iнше.

Розумiеш?

Було щось жалюгiдне в цiй його затятостi, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще бiльше зросло. Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей пiшов до апарата, й Дейзi, скориставшись з хвилинноi паузи, нахилилася до мене.

– Я розкрию тобi родинну таемницю, – жваво зашепотiла вона. – Про нiс нашого лакея. Хочеш знати таемницю про нiс нашого лакея?

– Заради цього я, власне, й приiхав.

 – Тож слухай: наш лакей не завжди був лакеем. Ранiше вiн служив у Нью-Йорку, в однiй родинi, що мала столового срiбла на двiстi персон, i його обов’язком було чистити те срiбло. Вiн його чистив день у день, з ранку до вечора, й дочистився до того, що в нього почав блищати нiс… Спочатку тьмяно, а потiм дедалi яскравiше, – докинула мiс Бейкер.

– Так, дедалi яскравiше, й дiйшло до того, що йому до велося вiдмовитись вiд тiеi посади.