Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Останнi променi сонця пестливо торкнулися порожевiлого обличчя Дейзi. Я слухав ii тихий голос, мимоволi тамуючи подих, подаючись до неi всiм тiлом, та ось рожеве свiтло почало згасати, i променi зникли з ii обличчя, повiльно, неохоче, мов дiти, яких сутiнки женуть додому з вулицi, що обiцяла ще так багато розваг. Лакей повернувся i прошепотiв щось на вухо Томовi. Той насупив брови, вiдсунув свiй стiлець i, не сказавши нi слова, ввiйшов до вiтальнi. Його вiдсутнiсть, здавалося, ще бiльше розворушила Дейзi, вона знову нахилилася до мене й сказала задушевним, спiвучим голосом: – Як менi приемно бачити тебе за нашим столом, Нiку! Знаеш, ти схожий на… на троянду, так, саме на троянду.

Правда ж? – звернулася вона до мiс Бейкер, шукаючи в неi пiдтвердження. – Правда ж, вiн – справжня троянда?

Це була неправда. Я навiть вiддалено не схожий на троянду. Вона говорила, що на думку спливе, але вiд неi вiяло зворушливим теплом, неначе серце ii поривалося назовнi з потоком цих гарячкових, бентежних слiв. А потiм вона раптом кинула серветку на стiл, вибачилась i теж зникла у вiтальнi.

Ми з мiс Бейкер обмiнялися швидкими поглядами, зумисне позбавленими будь-якого виразу. Я хотiв щось сказати, але вона, стрiпнувшись, нашорошилася й застережливо цитьнула на мене. Притишенi, схвильованi голоси долинули до нас iз вiтальнi, й мiс Бейкер подалася всiм тiлом уперед, безсоромно прислухаючись. Голоси пiдвищилися так, що вже майже можна було розрiзнити окремi слова, потiм притихли, знову збуджено загули i, нарештi, замовкли.

– Цей мiстер Гетсбi, про якого ви згадували, – мiй сусiд, – заговорив я.

– Мовчiть. Дайте послухати, що там робиться.

– А там щось робиться? – невинно спитав я.

– Невже ви нiчого не знаете? – щиро здивувалася мiс Бейкер. – Я гадала, що всi знають.

– Я не знаю.

– Ну, як вам сказати… – почала вона, вагаючись. – У Тома е пасiя в Нью-Йорку. – Пасiя? – розгублено перепитав я. Мiс Бейкер кивнула головою. – Могла б, мiж iншим, мати хоч трохи совiстi й не дзвонити йому в обiднiй час.

Правда ж?

Перше нiж я встиг зрозумiти, про що йдеться, почулося шелестiння сукнi, рипiння шкiряних пiдошов – i Том з Дейзi повернулися до столу. – Даруйте, нагальна справа! – удавано весело вигукнула Дейзi.

Вона сiла, допитливо глянула на мiс Бейкер, потiм на мене й повела далi: – Я на хвильку визирнула в сад, вiн виглядае так романтично. Посеред газону сидить пташка, по-моему, це соловейко – вiн, напевно, прибув на кораблi з-за океану.