Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Один з тих будиночкiв, призначений пiд крамницю, стояв порожнiй, у другому, до якого вела жужелична стежка, мiстився нiчний ресторанчик, а в третьому був гараж пiд вивiскою: «Авторемонт. – Джордж Б. Вiльсон. – Купiвля i продаж автомобiлiв». Туди ми i ввiйшли.

Всерединi було вбого й голо; лише один автомобiль – запилюжений, поламаний «форд» – зацьковано тулився до стiни в темному кутку. Менi раптом спало на думку, що цей порожнiй гараж тiльки ширма, а над ним ховаються таемничi розкiшнi апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з’явився, витираючи руки ганчiркою, сам хазяiн.

Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приемним. Коли вiн побачив нас, у його вологих блакитних очах засвiтився блiдий вогник надii.

– Вiтаю, Вiльсоне, друзяко, – сказав Том, весело ляснувши його по плечу. – Як справи?

– Грiх нарiкати, – вiдповiв Вiльсон не дуже впевненим тоном. – Коли ж ви нарештi продасте менi ту машину?

– Десь на тому тижнi. Мiй механiк лагодить ii.

– Я бачу, вiн не дуже квапиться.

– А я цього не бачу, – вiдрубав Том. – Якщо вас щось не влаштовуе, я, зрештою, можу продати ii комусь iншому.

– Та нi, що ви, – скоромовкою проказав Вiльсон. – Це я так…

Голос його урвався. Том нетерпляче роззирався довкола. Та ось на сходах почулися кроки, й за мить досить дебела жiноча постать затулила свiтло в дверях конторки. Жiнка була рокiв тридцяти п’яти, вже досить тiлиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото бувае, тiльки додавала iй звабностi. В обличчi, вiдтiненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодноi правильноi риси, жодного натяку на вроду, але вся iстота ii випромiнювала дивовижну жвавiсть, неначе в кожнiй клiтинцi ii тiла невгасимо жеврiв вогонь.

Вона повiльно всмiхнулась i, пройшовши повз чоловiка – пройшовши майже крiзь нього, наче це була не людина, а тiнь, – пiдiйшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очi. Потiм облизнула губи i, не повертаючи голови, сказала чоловiковi низьким, хрипким голосом:

– Ти б хоч здогадався стiльцi принести, щоб людям було де сiсти.

– Зараз, зараз, – Вiльсон подався до своеi конторки й вiдразу ж зник з очей, злившись iз сiрими цементними стiнами. Його темний костюм i русяве волосся вкривав налiт сiроi куряви – як i все довкола, за винятком жiнки, яка пiдiйшла тепер майже впритул до Тома.

– Давай зустрiнемося сьогоднi, – вимогливо сказав Том. – Їдьмо наступним поiздом.

– Гаразд.

– Я чекатиму внизу, на перонi, бiля газетного кiоска.