Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Вона кивнула й вiдiйшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вiльсон вийшов з двома стiльцями зi своеi конторки.

Ми почекали ii на шосе, вiдiйшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кiлька днiв, i весь сiрий, кощавий хлопчик-iталiець укладав рядочком петарди вздовж залiзничноi колii.

– Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмiнявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

– Гiрше не бувае.

– Для неi з’iздити до Нью-Йорка – справжне свято.

– А чоловiк ii як на це дивиться?

– Вiльсон? Вiн гадае, що вона iздить у Нью-Йорк до сестри.

Цей дурень не знае, на якому свiтi живе.

Отак i вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втiм, не зовсiм разом; мiсiс Вiльсон обачливо сiла в iнший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрi могли опинитись у поiздi.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного муслiну, що туго напнулася на ii широких стегнах, коли Том допомагав iй вийти на кiнцевiй зупинцi.

В газетному кiоску вона купила номер «Таун теттла» й кiноогляд, а в аптекарськiй крамничцi – кольдкрем i флакончик парфумiв. Нагорi, в лункiй пiвтемрявi вокзального крила, мiсiс Вiльсон пропустила чотири таксi й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сiрою оббивкою, яке нарештi вивезло нас iз громаддя вокзалу в слiпуче сонячне сяйво. Та майже вiдразу вона рвучко одвернулася од вiкна i, подавшись уперед, постукала в шибку шоферовi, а тодi зажадала вiд Тома:

– Купи менi собачку.

Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втiха – собачка.

Заднiм ходом ми пiд’iхали до сивого дiдуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висiв кошик, у якому вовтузилося кiлька зовсiм малих цуценят непевноi мастi.

– Яка це порода? – захоплено спитала мiсiс Вiльсон, коли старий пiдiйшов до вiкна таксi.

– Є на всякий смак. Яку ви бажаете, мадам?

– Менi б сторожову – таку, як ото в полiцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свiй кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повiтрi лапками.

– Це не сторожовий пес, – сказав Том.

– Та, мабуть-таки, не зовсiм сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скорiше це ердель. – Вiн провiв рукою по коричневiй зморшкуватiй спинцi. – Але подивiться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лiкувати вiд застуди.

– Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила мiсiс Вiльсон.