Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Я оце вже тиждень п’ю – не просихаю, от i вирiшив посидiти в бiблiотецi, може, думаю, протвережуся.

– І як, допомогло?

– Здаеться, трошки. Поки що важко сказати. Я ж iще тiльки годину посидiв. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжнi. Вони…

– Ви нам казали.

Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад. На обтягнутому брезентом помостi вже почалися танцi: добродii похилого вiку незграбно кружляли з молодими дiвчатами, змушуючи iх весь час задкувати; бiльш вправнi пари, сплетенi, за останнiм криком моди, в судорожних обiймах, тупцялися по краях, i багато дiвчат танцювало самотою, кожна на свiй лад, час вiд часу чечiткою даючи хвилинний перепочинок музикантовi, що грав на банджо чи на ударних.

З наближенням пiвночi зростали й веселощi.

Вже славнозвiсний тенор проспiвав щось неаполiтанське, скандальновiдоме контральто – щось джазове, а в перервах мiж виступами гостi виконували власнi «номери» в усiх куточках саду, i хвилi безтурботного, бездумного смiху пiдносилися до лiтнього неба.

Естрадна пара близнят – не хто iншi, як нашi дiвчата в жовтому – виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбiльшки з добрячу полоскальницю. Мiсяць уже пiдбився високо й поклав на воду протоки трикутник iз срiбних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотовi банджо в саду.

Ми з Джордан Бейкер i досi були разом. За нашим столиком сидiла ще одна пара: чоловiк приблизно моiх лiт i галаслива дiвчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом.

Я вже теж почував себе пречудово. Я випив двi полоскальницi шампанського, й усе, що вiдбувалося тепер перед моiми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвiчного значення.

Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловiк подивився на мене й усмiхнувся.

– Ваше обличчя менi знайоме, – сказав вiн приязно. – Ви не служили пiд час вiйни в Третiй дивiзii?

– Авжеж, саме в нiй. У дев’ятому кулеметному батальйонi.

– А я – в Сьомому пiхотному полку, аж до червня вiсiмнадцятого року.

Менi вiдразу здалося, що ми вже десь зустрiчались.

Якийсь час ми обмiнювалися спогадами про сiрi, просоченi дощем французькi сiльця. Певно, вiн жив десь поблизу, бо раптом сказав менi, що кiлька днiв тому купив гiдроплан i завтра вранцi збираеться випробувати його.

– Хочете, покатаемося разом, друже? Десь тут, понад берегом.

– А о котрiй годинi?

– Та о будь-якiй, зручнiй для вас.