Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Всi вони трималися разом i в одному мiсцi, з гiднiстю, виконуючи добровiльний обов’язок – репрезентувати тут шановану мiсцеву аристократiю, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, намiру включатись у розваги тутешнього рiзношерстного збiговиська.

– Ходiмо звiдси, – прошепотiла менi Джордан пiсля того, як ми змарнували пiвгодини. – Мене вже нудить вiд iхньоi добропорядностi.

Ми пiдвелись, i вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо менi, мовляв, незручно, що я й досi не познайомився з ним особисто.

Студент кивнув з багатозначною, меланхолiйною посмiшкою.

У барi, куди ми передусiм зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбi там не було. Джордан даремно виглядала його зi сходiв у саду, а потiм на терасi. Тодi ми обрали навмання якiсь солiднi на вигляд дверi, ввiйшли i опинились у бiблiотецi, кiмнатi з високим готичним склепiнням i дубовими панелями в англiйському стилi, перевезенiй, мабуть, цiлком з якихось старовинних заокеанських руiн.

Огрядний чоловiк середнiх лiт у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидiв на краю столу й водив очима по полицях з книжками.

Вiн був явно напiдпитку. Коли ми ввiйшли, вiн рвучко обернувся i оглянув Джордан з голови до нiг.

– Що ви на це скажете? – спитав вiн збуджено.

– На що саме?

Вiн показав рукою на книжковi полицi.

– На все це. Можете не перевiряти. Я перевiрив. Усi справжнi.

– Книжки?

Вiн кивнув головою.

– Справжнiсiнькi – i сторiнки мають, i взагалi все.

Я був певен, що це – тiльки добре зробленi шпалери, а виявляеться – справжнi книжки! І сторiнки е, i… Стривайте, я покажу!

Переконаний, що ми не повiримо йому на слово, вiн пiдбiг до полицi й повернувся з першим томом «Лекцiй» Стоддарда.

– Бачите? – переможно вигукнув вiн. – Справжнiсiнький друкарський вирiб. Воiстину – не вiр очам своiм! Цей тип – другий Беласко. І який добiр, який смак! Вiн навiть знав, коли зупинитися – сторiнки не розрiзанi. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.

Вiн вихопив книжку в мене з рук i квапливо поставив ii на мiсце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.

– Хто вас привiв? – спитав вiн. – Чи, може, ви прийшли самi? Мене привели. Сюди майже всiх приводять.

Джордан не вiдповiла – тiльки весело блиснула очима.

– Мене привела сюди дама на прiзвище Рузвельт, – вiв вiн далi. – Мiсiс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомi? Я з нею десь познайомився учора ввечерi.