Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– Востанне була тодi, коли познайомилася з вами, – жваво, впевнено вiдповiла та й звернулася до своеi приятельки: – Ти, здаеться, теж, Люсiль?

З’ясувалося, що й Люсiль теж.

– Менi тут подобаеться, – сказала Люсiль. – Менi хоч би де бути – аби десь бути, тому я нiколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стiлець i роздерла сукню. Вiн спитав, як мене звуть i де я мешкаю, i не минуло й тижня, як менi принесли пакунок вiд Круар’е, а в ньому – нова вечiрня сукня.

– І ви прийняли? – спитала Джордан.

– Авжеж, прийняла. Я навiть хотiла сьогоднi ii надягти, але ii треба трошки перешити – заширока в бюстi. Свiтло-блакитна, розшита бiсером лавандового кольору. Двiстi шiстдесят п’ять доларiв.

– Нi, що не кажiть, звичайна людина такого не зробить, – категорично заявила перша дiвчина. – Вiн явно стараеться нi з ким не псувати стосункiв.

– Хто – вiн? – спитав я.

– Гетсбi. Менi казали…

Обидвi дiвчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.

– Менi казали, нiби вiн колись убив людину.

Усiх нас пройняв дрож. Три мiстери Мимри витягли шиi, жадiбно прислухаючись.

– А по-моему, це перебiльшення, – скептично зауважила Люсiль. – По-моему, вiн просто був пiд час вiйни нiмецьким шпигуном.

Один з чоловiкiв ствердно закивав головою.

– Я сам чув про це вiд одного пана, який знае його як своi п’ять пальцiв. Разом з ним вирiс у Нiмеччинi, – запевнив вiн нас.

– Та нi, – сказала перша дiвчина. – Цього не може бути, бо пiд час вiйни вiн служив у американськiй армii.

Вона замружила очi й пощулилася. Люсiль теж пощулилася. Ми всi почали озиратися: чи не стоiть за спиною Гетсбi. Певно, й справдi щось дуже таемниче було в цiй людинi: плiтки про неi переказували пошепки навiть тi, хто не звик стишувати голосу нi за яких обставин.

У цей час почали подавати першу вечерю – другу подавали пiсля пiвночi, – i Джордан запросила мене приеднатися до ii товариства, що розмiстилося за столом в iншому кiнцi саду. Товариство складалося з трьох подружжiв i кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пiзно Джордан вiддасть свою особу в його бiльше чи менше розпорядження.