Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Я помiтив, що й у вечiрнiй сукнi, i в будь-якiй iншiй, вона ходить так, нiби на нiй спортивний костюм, – дивлячись на ii сягнисту, пружну ходу, можна було подумати, що своi першi кроки вона вчилася робити на полi для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.

Я лишився сам. Була вже майже друга година. З вiкон великоi кiмнати, що виходили на терасу, час вiд часу долинали якiсь невиразнi загадковi звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в розмову на гiнекологiчнi теми, яку вiн провадив з двома хористками, – i ввiйшов до будинку.

У великiй кiмнатi було повно людей. Одна з дiвчат у жовтому грала на роялi, i поряд неi, стоячи, спiвала висока рудоволоса молода особа, солiстка вiдомого ансамблю. Вона випила чимало шампанського i тепер, спiваючи, дiйшла помилкового висновку, що життя ii зовсiм, зовсiм нещасливе, а тому вона не тiльки спiвала, а й невтiшно ридала. Кожну паузу в спiвi вона заповнювала уривчастим, здушеним схлипуванням, пiсля чого виводила пiсню далi тремтливим сопрано.

З ii очей лилися сльози, хоч i не так картинно, як годилося б, бо, звисаючи на густо нафарбованих вiях, вони набували чорнильного кольору i далi стiкали вже повiльними чорними струмочками. Якийсь жартун запропонував, щоб вона спiвала по нотах, написаних на ii обличчi; почувши це, вона здiйняла догори руки, впала в крiсло й умить поринула в глибокий п’яний сон.

– Вона тут посварилася з паном, який називае себе ii чоловiком, – пояснила дiвчина, що стояла поряд зi мною.

Я озирнувся довкола. Бiльшiсть дам, якi ще лишалися тут, сварилися тепер з панами, що, очевидно, називали себе iхнiми чоловiками. Навiть у товариствi Джордан, отому секстетi з Іст-Егга, панував розбрат. Один з чоловiкiв аж надто захопився розмовою з молодою акторкою; його дружина спочатку статечно вдавала, нiби це ii зовсiм не обходить i навiть потiшае, але врештi не втрималася й перейшла до флангових атак – раз у раз вона виростала раптом над його плечем i, мiнячись, мов розгнiваний дiамант, сичала йому у вухо:

– Ти ж обiцяв!.

.

А втiм, не тiльки вiтрогони чоловiчоi статi вiдмовлялись iхати додому. В передпокоi точилася суперечка мiж двома смiховинно тверезими чоловiками та iхнiми глибоко обуреними жiнками. Жiнки скаржились одна однiй трохи верескливими голосами:

– Як тiльки вiн помiчае, що менi весело, вiдразу тягне мене додому.

– Зроду не бачила такого егоiста.

– Чомусь ми завжди мусимо iти першi.

– І ми теж.