Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– Але сьогоднi ми майже останнi, – несмiливо мовив один з чоловiкiв. – Вже навiть оркестр поiхав пiвгодини тому.

У вiдповiдь залунали дружнi звинувачення в нечуванiй бездушностi, i суперечка завершилася нетривалою боротьбою, в якiй перемогли чоловiки: вони пiдхопили своiх дружин на руки i, хоч як тi хвицялись i дряпалися, винесли iх надвiр.

Коли я ввiйшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бiблiотеки з’явилися Джордан Бейкер i Гетсбi. Вiн схвильовано казав iй щось на прощання, але тут кiлька гостей пiдiйшли до нього, i обличчя його враз закам’янiло у свiтськiй усмiшцi.

Супутники Джордан уже стояли бiля виходу й нетерпляче гукали до неi, але вона зупинилася, щоб потиснути менi руку.

– Я щойно вислухала дивовижну iсторiю, – прошепотiла вона. – Ми довго там пробули?

– Та, мабуть, з годину.

– Просто дивовижна iсторiя, – неуважливо повторила вона. – Але я заприсяглася, що нiкому ii не розповiм, тож не буду вас iнтригувати. – Вона мило позiхнула менi просто в обличчя.

 – Ви б навiдалися до мене… Телефон е в довiднику… Пiд iм’ям мiсiс Сiгурнi Гауорд… Це моя тiтка… – Вже поспiхом, бiжачи до виходу, вона злегка махнула менi на прощання засмаглою рукою i зникла в натовпi коло дверей.

Трохи збентежений тим, що мiй перший вiзит так затягся, я пiдiйшов до Гетсбi, який стояв в оточеннi останнiх гостей. Я хотiв пояснити, що намагався розшукати його вiдразу, як прийшов, i перепросити за нетактовнiсть у розмовi в саду.

– Та що ви, що ви, – урвав вiн мене.

 – Викиньте це з голови, друже. – В цьому фамiльярному виразi було не бiльше фамiльярностi, нiж у заспокiйливому дотику його долонi до мого плеча. – І не забудьте: завтра о дев’ятiй ранку ми з вами вирушаемо в полiт на гiдропланi.

Аж раптом голос лакея з-за спини:

– Вас викликае Фiладельфiя, сер.

– Зараз пiдiйду. Скажiть, хай почекають хвильку… На добранiч.

– На добранiч.

– На добранiч. – Вiн усмiхнувся, i менi раптом здалося, що вiн радiе з того, що я йду вiд нього одним з останнiх, що вiн хотiв цього.

 – На добранiч, друже… На добранiч.

Але спускаючись сходами, я побачив, що вечiрка ще не скiнчилася. Попереду, крокiв за п’ятдесят, фари десятка автомобiлiв освiтлювали химерне, хаотичне видовище. В придорожнiй канавi, задерши догори правий бiк, якому пiд зiм’ятим капотом бракувало колеса, спочивав новенький двомiсний автомобiль, який щойно вiд’iхав вiд будинку Гетсбi.