Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– Посидьте ще трохи, Мейере, – сказав Гетсбi, не дуже наполегливо.

Мiстер Вольфсгайм пiднiс руку, немовби благославляючи нас.

– Ви дуже люб’язнi, але ми належимо до рiзних поколiнь, – урочисто мовив вiн. – У вас своi розмови – про спорт, про дiвчат, про… – Ще одним помахом руки вiн замiнив той третiй iменник. – А менi вже п’ятдесят, тож я вам тiльки заважатиму.

Коли вiн потискав нам руки, а потiм iшов до виходу, кiнчик його трагiчного носа тремтiв. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?

– Вiн iнодi робиться надто сентиментальним, – пояснив Гетсбi.

– Сьогоднi в нього, певно, саме такий день. А взагалi його в Нью-Йорку всi знають, а надто на Бродвеi.

– Хто вiн, актор?

– Нi.

– Зубний лiкар?

– Мейер Вольфсгайм? Нi, вiн гравець. – Гетсбi повагався, а тодi незворушно додав: – Це вiн у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому роцi провiв оту махiнацiю на чемпiонатi з бейсболу.

– Не може бути!

Я був приголомшений. Я пам’ятав ту iсторiю з бейсбольним чемпiонатом дев’ятнадцятого року, але нiколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирiшив би, що вона сталася сама собою.

Менi й на думку не спадало, що одна людина здатна зiграти на довiр’i п’ятдесяти мiльйонiв чоловiк з цiлеспрямованiстю грабiжника, що зламуе сейф.

– Як же вiн зважився на таке? – спитав я по хвилi.

– Скористався з нагоди, та й по всьому.

– А чому його не ув’язнили?

– Не змогли нiчого довести, друже. Не такий вiн простак, щоб дати себе зловити.

Я наполiг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офiцiанта здачу, я раптом помiтив у другому кiнцi переповненого залу Тома Б’юкенена.

– Пiдiйдiмо на хвильку туди, – сказав я. – Менi треба привiтатись iз знайомим.

Побачивши нас, Том пiдхопився i пiшов назустрiч.

– Куди ти зник? Чому не дзвониш? – вигукнув вiн. – Дейзi страшенно ображаеться на тебе.

– Знайомтеся: мiстер Гетсбi – мiстер Б’юкенен.

Вони коротко потисли один одному руки, i я помiтив, що обличчя Гетсбi зробилось напруженим, збентеженим.

– Що в тебе взагалi чути? – допитувався Том. – І як тебе занесло аж сюди, в таку далечiнь?

– Ми тут снiдали з мiстером Гетсбi.

Я озирнувся, але мiстера Гетсбi вже не було.

– Одного ранку в жовтнi сiмнадцятого року… – розповiдала менi за кiлька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рiвно на стiльцi з прямою спинкою в чайнiй готелю «Плаза» – …я бродила по мiсту, раз у раз сходячи з тротуару на газон.