Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Потiм ми вдвох прискiпливо оглянули дванадцять лимонних тiстечок, що iх я купив у кондитерськiй.

– Як, вистачить? – спитав я.

– Авжеж, авжеж! Цiлком! – сказав вiн. І досить вимушено додав: – Друже…

Десь о пiв на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокi краплi. Гетсбi невидющими очима переглядав сторiнки «Економiки» Клея, здригався, коли пiд важкими кроками фiнки в кухнi зойкали мостини, i раз у раз напружено вдивлявся в заволоженi вiкна, неначе там, за ними, незримо вiдбувались якiсь тривожнi подii.

Потiм вiн зненацька пiдвiвся i, затинаючись, оголосив, що йде додому.

– Чому раптом?

– Нiхто вже не приiде на чай! Пiзно! – Вiн подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-iнде чекають нагальнi справи. – Не ждати ж менi тут цiлий день.

– Отакоi! Ще ж тiльки без двох хвилин четверта.

Вiн знову сiв у крiсло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, i ту ж мить почувся шурхiт шин автомобiля, що пiд’iздив до мого будинку.

Ми обидва пiдхопились, i я, вже теж досить схвильований, вийшов надвiр.

Алейкою мiж мокрим вiттям бузку наближалася велика вiдкрита машина. Коли вона зупинилася, з неi, з-пiд збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радiсною усмiшкою обличчя Дейзi.

– Оце i е твоя оселя, сонечко мое?

Їi милозвучний голосок озвався веселою пiснею в доти одноманiтному плюскотi дощу. Спочатку слух мiй увiбрав тiльки мелодiю сказаного, ii переливи, а вже потiм до мене дiйшли слова.

Мокре пасмо волосся лежало в неi на щоцi, мов мазок синьоi фарби, краплi дощу поблискували на руцi, яку вона подала менi, виходячи з машини.

– Признайся, ти закохався в мене? – шепнула вона менi у вухо. – Чому я неодмiнно мала приiхати сама?

– Це – таемниця замку Кабальноi Оренди. Скажи своему шоферовi, щоб поiхав кудись на годинку провiтритися.

– Фердi, повернетеся по мене за годину. – І до мене пошепки, немов звiряючи важливу таемницю: – Його звати Фердi.

– А його нiс не блищить вiд запаху бензину?

– Здаеться, нi, – простодушно вiдповiла вона.

 – А чому ти питаеш?

Ми ввiйшли до будинку. На мiй невимовний подив, вiтальня була порожня.

– Ну смiхота! – вихопилося в мене.

– Це ти про що?

Негучний, сповнений гiдностi стукiт у вхiднi дверi змусив ii озирнутись. Я пiшов вiдчиняти. Гетсбi – блiдий як смерть, руки, мов чавуннi гирi, в кишенях пiджака – стояв у калюжi й дивився на мене трагiчними очима.