Діви ночі

Якось мене не дуже тягне до старших кобiт, а понадто до таких безформних, як ця.

Повз наш столик проходить курдупель i, ледь помiтно кивнувши, подае знак вийти за ним. Я вичiкую кiлька секунд i виходжу. Малгося проводжае мене тужливими очима.

– З тобою один чоловiк мае перебалакати, – каже Франьо.

– Хто?

– Зараз побачиш. Ходiм до бару.

Курдупель пiдводить мене до високого столика, за яким – хто б ви думали? – сержант мiлiцii. Капець, думаю. Пропав нi за цапову душу.

Але менi пiдсовують каву, чемно тиснуть руку, i я розумiю, що хвилюватися рано.

Сержанта звати Миколою, вiн говорить у нiс, часто робить паузи, мовби чекае, коли я перетравлю його слова.

– Маю до тебе одне дiло… Є велика партiя джинсiв… Розумiеш?

Я киваю, хоч i не розумiю.

– Дуже велика.

Курдупель за кожним його словом кивае. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навiщо ж я iм здався?… Ага, у мене ж е цигани. А тут – велика партiя джинсiв. Лише циганам пiд силу скоро сплавити таку кiлькiсть. Та я мовчу i тiльки калатаю ложечкою у кавi.

– Вiзьмешся? – питае мiлiцiонер.

– Як я можу от так нi сiло нi впало щось сказати? Не знаю, анi скiльки iх, анi по якiй цiнi, який сайс.

– Триста штук. Самi «Вранглери». Сайс тридцятий, тридцять перший i тридцять другий. Найбiльш ходовi. А цiна божа – сто двадцять.

«Вранглер» тодi коштував сто вiсiмдесят. Отже, навар мае виносити вiсiмнадцять тисяч. Страшнi грошi. Я вiдчуваю, як по спинi котяться краплинки поту. Здаеться, я влипаю зараз у небезпечнiшу iсторiю, анiж це було досi.

Бо що було досi? Я провертав оборудки на двiстi-триста карбованцiв щомiсяця. Цього менi повнiстю вистачало на мое парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простоi причини – аби не загримiти. Що робити? Вiдмовитися? Так просто не вiдмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?… Тут пахне смаленим, i на якого бiса я сплутався з тими повiями? Нiколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину – з кожним кроком усе бiльше загрузаю. І немае дороги назад. А е лиш бездорiжжя, i треба ним iти.

– Ну? – питае Микола.

– Добре. Але по сто десять, – ляпаю просто так.

– Нi, усе розписано. Сто двадцять.

– Шкода.

– Що шкода? Не вiзьмеш?

– Нi.

– От ти який… – вираз його обличчя похмурнiе, i я бачу, як пiд шкiрою забiгали жовна.

– Це вiн жартуе, – каже курдупель. – Жартуе. Я його знаю. Кокеточка, хе-хе. Ану, вiдiйдемо на хвилинку. Щось тобi скажу.