Діви ночі

А я сиджу тут ночами, i все на менi… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… – І додае iз смутком чи iз заздрiстю: – Євреi себе не обидять. Отак i в життi бува. Вiн унизу, а ти нагорi. Тiльки ж там унизу вiн лопатою гребе, а ти нагорi об’iдки приймаеш. Насправдi, бач, не ти угорi, а вiн…

– Але за нiч десятку-двi маете?

– Як коли. Та й не все мое. Як iшла сюди мусила заплатити.

– Скiльки?

– Еге, тобi скажи… Нiби не знаеш, скiльки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного дiжурства й далi плачу… Таке-то…

Годинник у неi над головою показуе чверть на другу.

Я втрачаю терпець i виходжу з готелю.

Кiнець гастролей

Наступного дня дiвчата знову чекають мене за столом.

– Привiт. Знайомся. Я – Марунька, а це – Леська.

– Менi дуже приемно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогоднi в гостях?

– Невiдомо. Взагалi ми вирiшили взяти вихiдний. Тому навiть не просили швейцара пiдсаджувати когось.

– Ось грошi. Де ви вчора пропали?

– Грошi забери собi, бо ми вчора дiстали доплату.

У виглядi подарункiв. Тому й затримались.

– І що ж ви там дiстали, якщо не секрет?

– Секрет. А це твоя сотня.

– Та нi, з мене досить. Я ж не грошi прийшов заробляти, а…

– …а писати роман. Знаемо, знаемо. Тiльки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаемо письменникiв. Сам подумай – якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуеш? Ми взагалi оце думаемо, а чи не перебалакати з iншими повiями та не вiдкрити для тебе стипендiю? На перiод написання роману? Як ти на це?

– Я зворушений до глибини душi.

– Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував iм адресу, навiть не пiдозрюючи, у чиi руки вона потрапить i якого це клопоту менi завдасть. Але станеться це лише за кiлька тижнiв. А зараз я сиджу в ресторанi i в кишенi у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендiат.

До нашого столу пiдсiло двое. Один – худий високий чоловiк рокiв за шiстдесят, вбраний у поношений каштановий костюм.

Другий – значно молодший, пiд тридцять, у ядучо-синьому костюмi з кремплiну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приiжджi. Дiвчата на них не звертають жодноi уваги. Цех тим часом працюе, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келiха?», курдупель сновигае межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцiвники добивають торгу.

Минае так, може, з годину. І коли починаються танцi, Марiанну запрошуе якийсь майор.