Діви ночі

Ось вона з торбинки дiстае годинника з браслетом i силомiць вдягае менi на зап’ястя. Я вiддячую iй новим коктейлем:

– Давай за любов!

Ми цокаемось. У Малгосi на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усiм тiлом так, що менi здаеться, нiби вона ось-ось гупне на пiдлогу. Тому стою поруч, i коли вона вiдставляе порожнiй фужер, легенько штовхаю ii на лiжко. Малгося падае на спину i стогне:

– Коха-а-асю! Де ж ти подiвся?

– Зараз, почекай.

Чекати зосталося недовго.

Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропiння.

На землi лежить ii торбина, а з неi визирають фотографii. На однiй з них Малгося з двома дiтьми й, очевидно, чоловiком. На другiй лише чоловiк. Вiдразу видно – трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевiзор i думае: а як же там моя люба Малгося?

Скидаю годинника i кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.

Погасивши свiтло, виходжу в коридор до сходовоi клiтки. Там за столом сидить дебела жiночка i щось пише.

Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду – «черговоi по поверху», але вона була у всiх советських готелях. Цi насупленi непривiтнi бабенцii переважно несли свою нiким не санкцiоновану службу моральностi. Побачивши мене, вона одразу набирае суворого вигляду i так грiзно-грiзно:

– А ви що тут делаете? Ви у нас не живйоте!

– Зараз iду. Чекаю на знайомих.

– Каких таких знакомих? Що ти мiне врьош? Ану папрашу унiз!

– Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.

– Нiкаких зараз.

Папрашу унiз. А то шас мiлiцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляеться, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраiвають, вокна б’ють, стулья ломають, скатертi ворують.

Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла пiвня до курника.

– Давай-давай, унiз… Мiлiцанера позову, зачем неприятностьов?

Ну, що ж – виймаю з кишенi два карбованцi.

– Менi треба зачекати. Пару хвилин.

Стара ховае грошi i вже приязно всмiхаеться:

– Ну, дивись менi, щоб бiди не було.

А то, знаеш…

О, диво! Вона перейшла на украiнську! І все це задоволення коштуе два карбованцi.

– Нервова в мене робота… За всiм слiдкуй, щоб порядок був… а приiжджi, знаеш якi – водять усяких, прости, Господи…

– А вам який клопiт? Їх же внизу пропустили i грошi взяли.

– А ти звiдки знаеш? – насторожуеться стара. – Чи не сам i платив?

– Може, й платив.

– Отож бо й воно. Їм там перепадае немало.