По той бік раю

От якби йому причесати волосся i спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – вiн би став геть пристойним. Але балачки на тему комiрцiв «Лiвiнгстон» i строгих краваток пролiтали повз вуха; власне, Д’Інвiлье навiть дратували його зусилля; отож Еморi обмежив своi вiзити раз на тиждень i лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Унiвер 12». Іншi першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон i Босвелл».[6 - Джонсон Семюел (1709–1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва.

Джеймс Босвелл (1740–1795) – шотландський письменник i мемуарист.]

Алек Коннедж, досить частий гiсть, мав до нього невиразну симпатiю, але вважав його «високолобим» i тому побоювався. Керрi крiзь усю цю поетичну балаканину розгледiв мiцну i майже несподiвану глибочiнь (що безмежно його подивляло) i вiн примушував його годинами читати вiршi, лежачи на канапi Еморi:

Чи спить, чи вже прокинулась вона?

Крiзь шаль ще видно пурпуровий слiд цiлунку,

Із шиi кров сочиться темним вiзерунком,

Де жало нiжне пронизало юнку.

– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрi. – Старшому Голiдею таке сподобалося. Це видатна поезiя, я тобi так скажу…

Том, задоволений вдячною авдиторiею, поринав у глибини «Поем i балад», поки Керрi i Еморi не вивчили iх напам’ять незгiрше його самого.

Еморi призвичаiвся вiршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебедi в маленьких ставках створювали належний настрiй, а хмари мрiйливо i неквапно пропливали над вербами.

Травень прийшов несподiвано рано. Еморi раптом стало тiсно в чотирьох стiнах, i вiн гуляв кампусом годинами i пiд свiтлом зiрок, чи й пiд дощем.

Волога символiчна iнтермедiя

Упав нiчний туман. Вiн немов скотився з мiсяця, згромадився над шпилями i вежами, потiм повiльно осiв унизу, оголивши соннi верхiв’я, що тягнулись до неба. Постатi, якi вдень сновигали, як мурахи, тепер виринали i зникали на передньому планi, мов примарнi тiнi.

Готичнi зали i галереi здавались безмежно таемничими, коли раптом проступали iз темряви, спалахуючи мiрiадами блiдо-жовтих вiконниць. Невiдомо звiдки долинув бiй дзвонiв – уже четверта година. Еморi зупинився неподалiк сонячного годинника i витягнувся на вологiй травi. Прохолода омила його обличчя i сповiльнила хiд часу – того часу, який пiдступно закрадаеться крiзь лiнивi червневi вечори i здаеться таким невловним у весняних сутiнках.