Останній листок. Дари волхвів. Оповідання

На iнший ранок Сью прокинулась пiсля короткого сну i побачила, що Джонсi не зводить тьмяних, широко розкритих очей зi спущеною зеленоi штори.

– Пiднiми ii, я хочу подивитися – – пошепки скомандувала Джонсi.

Сью втомлено пiдкорилася.

І що ж? Пiсля зливи i дошкульних поривiв вiтру, що не вгамовувалися всю нiч, на цеглянiй стiнi ще виднiвся один листок плюща – останнiй! Досi темнозелений бiля стеблинки, але зубчастi краi вже торкнула жовтизна тлiння i розпаду, поза тим, вiн хоробро тримався на гiлцi за двадцять футiв вiд землi.

– Це останнiй, – сказала Джонсi. – Я думала, що вiн неодмiнно впаде вночi. Я чула вiтер. Вiн впаде сьогоднi, тодi помру i я.

– Та боже збав! – вимовила Сью, схиляючись втомленою головою до подушки. – Подумай хоча б про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зi мною?

Але Джонсi не вiдповiдала. Душа, яка лаштуеться вiдбути в таемничий, далекий шлях, стае чужою всьому на свiтi. Хвороблива фантазiя заволодiвала Джонсi все сильнiше, разом з тим, як одна за одною рвалися всi ниточки, що пов'язували ii з життям i людьми.

День минув, i навiть у сутiнках вони бачили, що самотнiй лист плюща тримаеться на своiй стеблинцi на тлi цегляноi стiни. А потiм, як настала темрява, знову здiйнявся пiвнiчний вiтер, i дощ безперервно стукав у вiкна, скочуючись з низькоi голандськоi покрiвлi.

Щойно розвиднiлося, нещасна Джонсi звелiла знову пiдняти штору.

Листок плюща досi залишався на мiсцi.

Джонсi довго лежала, дивлячись на нього.

– Я була поганим дiвчиськом, Сьюдi – – сказала Джонсi. – Мабуть, цей останнiй лист залишився на гiлцi для того, щоб переконати мене, яка я була бридка. Грiх бажати собi смертi. Тепер ти можеш дати менi трохи бульйону, а потiм молока з портвейном… Хоча нi: принеси менi спочатку дзеркальце, а потiм обклади мене подушками, i я буду сидiти i дивитися, як ти куховариш.

За годину вона сказала:

– Сьюдi, сподiваюся колись написати маслом Неаполiтанську затоку.

Вдень прийшов лiкар, i Сью, вигадавши якийсь привiд, вийшла за ним до передпокою.

– Шанси рiвнi, – сказав доктор, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. – За умови гарного догляду ви отримаете перемогу. А тепер я повинен вiдвiдати ще одного хворого, внизу. Його прiзвище Берман. Здаеться, вiн художник. Теж запалення легенiв. Вiн вже старий i дуже слабкий, а форма хвороби тяжка.