Останній листок. Дари волхвів. Оповідання

Благаю, не ворушися, доки я не прийду.

Старий Берман був художник, який жив поверхом нижче iх студii. Йому було вже понад шiстдесят, i борода, вся кучерями, як у Мойсея Мiкеланджело, спадала у нього з голови сатира на тiло гнома. У мистецтвi Берман був невдахою. Вiн все збирався написати шедевр, але навiть не розпочав його. Вже кiлька рокiв вiн не писав нiчого, крiм назв крамничок, реклам i тому подiбноi мазанини заради шматка хлiба. Вiн заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким професiонали-натурники були не по кишенi.

Вiн пив безупинно, але все ще говорив про свiй майбутнiй шедевр. А загалом це був злий дiдок, який знущався з всiлякоi сентиментальностi i дивився на себе, як на собаку на ланцюгу, припнутого для охорони двох молодих художниць.

Сью знайшла Бермана, вiд якого виразно пахло ялiвцевими ягодами, в його напiвтемнiй комiрчинi нижнього поверху. В одному кутку двадцять п'ять рокiв стояло на мольбертi незаймане полотно, готове прийняти першi мазки шедевра. Сью розповiла старому про фантазiю Джонсi i про своi побоювання щодо того, щоб вона, легка i тендiтна, як листок, не полетiла вiд таких фантазiй, коли втратить свiй зараз немiцний зв'язок зi свiтом.

Старий Берман, чиi червонi очi дуже помiтно сльозилися, розкричався, насмiхаючись з таких iдiотських фантазiй.

– Годi! – гримав вiн. – Чи можлива така дурiсть: помирати вiд того, що листя падае з проклятого плюща! Вперше чую! Нi, не бажаю позувати для вашого iдiота-вiдлюдника. Як ви дозволяете iй забивати голову такою нiсенiтницею? Далебi, бiдна маленька мiс Джонсi!

– Вона дуже хвора i слабка, – сказала Сью, – i вiд лихоманки iй вступають у голову рiзнi хворобливi фантазii.

Дуже добре, мiстере Берман, – Якщо ви не хочете менi позувати, то й не треба. Проте, все ж думаю, що ви гидкий старий… гидкий старий базiкало.

– Отакоi, справжня жiнка! – залементував Берман. – Хто сказав, що я не хочу позувати? Йди. Я йду з вами. Пiвгодини я тобi торочу, що хочу позувати. Бiгме! Тут зовсiм не мiсце хворiти такiй гарнiй дiвчинцi, як мiс Джонсi.

Колись я напишу шедевр,i ми всi поiдемо геть звiдси. Так, так!

Джонсi дрiмала, коли вони пiднялися нагору. Сью спустила штору аж до пiдвiконня i зробила Берману знак пройти в iншу кiмнату. Там вони пiдiйшли до вiкна i з острахом подивилися на старий плющ. Потiм перезирнулися, не кажучи нi слова. Йшов холодний, затятий дощ навпiл зi снiгом. Берман у старiй синiй сорочцi сiв у позi золотошукача-вiдлюдника на перевернутий чайник замiсть скелi.