Останній листок. Дари волхвів. Оповідання

Сью подивилася у вiкно. Що там можна лiчити? Видно лише порожне, сумовите подвiр’я i глуху стiну цегляного будинку за двадцять крокiв вiд вiкна. Старезнийплющ з вузлуватим, пiдгнилим бiля корiння стовбуром вкрив до половини цегляну стiну. Холодний подих осенi зiрвав листя з лози, i оголенi скелети гiлок чiплялися за подзьобанi цеглини.

– Що там таке, люба? – запитала Сью.

– Шiсть, – ледь чутно вiдповiла Джонсi. – Тепер вони спадають набагато швидше. Три днi тому iх було майже сто. Голова паморочилася. А тепер це легко.

От i ще один полетiв. Тепер залишилося тiльки п'ять.

– Чого п'ять, люба? Скажи своiй Сьюдi.

– Листя. На плющi. Коли впаде останнiй лист, я помру. Я це знаю вже три днi. Хiба лiкар не сказав тобi?

– Вперше чую таку дурiсть! – з чудово зiграним презирством вiдповiла Сью. – Яке вiдношення може мати листя на старому плющi до того, що ти одужаеш? А ти ще так любила цей плющ, бридка дiвчинко! Не будь дурненькою. Та просто сьогоднi доктор сказав менi, що ти скоро одужаеш… чекай, як же це вiн сказав?… що у тебе десять шансiв проти одного.

Але ж це не менше, нiж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли iдеш трамваем або йдеш повз будiвельний майданчик. Спробуй з'iсти трошки бульйону i дай твоiй Сьюдi закiнчити малюнок, щоб вона могла продати його i купити вина для своеi хвороi дiвчинки i свинячих котлет для себе.

– Вина тобi купувати бiльше не треба – – вiдповiдала Джонсi, пильно дивлячись у вiкно. – Ось i ще один полетiв. Нi, бульйону я не хочу. Отже, залишаеться всього чотири.

Я хочу бачити, як впаде останнiй лист. Тодi помру i я.

– Джонсi, люба, – сказала Сью, схилившись над нею – – обiцяеш ти менi не вiдкривати очей i не дивитися у вiкно, доки я не закiнчу працювати? Я повинна здати iлюстрацiю завтра. Менi потрiбне свiтло, лише тому я не закриваю штору.

– Хiба ти не можеш малювати в iншiй кiмнатi? – холодно запитала Джонсi.

– Менi б хотiлося посидiти з тобою, – сказала Сью. – А ще я не бажаю, щоб ти дивилася на це дурне листя.

– Скажи менi, коли скiнчиш, – закриваючи очi, вимовила Джонсi, блiда i нерухома, як скинута долi статуя, – тому що менi хочеться бачити, як впаде останнiй лист.

Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Менi хочеться звiльнитися вiд усього, що мене тримае, – Летiти, летiти все нижче i нижче, як один з цих бiдних, втомлених листкiв.

– Спробуй заснути, – – сказала Сью. – Менi треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-вiдлюдника. Я лише на хвилинку.