Оповiдання (збірник)

Я собi мовчу, в неi не питаю. Коли одного дня – бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, – з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питае, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама – зирк: Горпина стоiть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неi: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панii. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiею радитись.

Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь, – каже, – нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякуе, до ворiт проводить i там дякуе. Приходжу я та й розказую Горпинi.

– Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

Я нiчого не розумiю.

А тут приходять якiсь судовii два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

– Ти, молодице, вiльностi шукаеш?

А вона:

– Я.

– Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своiй панii та роби.

Вона мовчить.

– Чуеш? Розумiеш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуемо iще – негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я iй слово сказати… та гляну на неi – не вимовлю.

Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!

I Настя тут стоiть; задумалась i на лицi мiниться.

V

Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi ii не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

– Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказуе про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, – каже, а сама задумалася, зажурилася, – не така, як тепер… Розказуе, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.

А я iй говорю:

– То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаеш?

– Та все менi, – каже, – давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки моi мiшаються, i сон мене не бере; а засну – все сниться, що на волi!..

VI

А Настя вже шiстнадцятий рочок починае.