Оповiдання (збірник)

Панi гаптувати ii учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась – на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шие», та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи iй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неi ще серце од кожного слова кипить, в неi ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати.

Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як ii мати.

VII

Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покоi. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридае-ридае! аж задихаеться.

– Що тобi, Насте? – питаю.

А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.

– Що тобi?

Настя менi в вiкно показуе, на улицю кивае.

– Що там, голубко?

– Там люди! – покрикнула. – Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.

– О, пташко! – я вмовляти. – Хiба в iх горя немае, в тих людей!

– То що – горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!

Гляну на Горпину, а вона сидить, слухае, наче iй ся пiсня вiдома, – i головою не поведе.

Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:

– Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.

Що тут менi iй говорити!

– Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить ii за руки:

– Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… мое серце схне!

– А що я тобi казатиму, дочко? – заговорила Чайчиха похмуро. – Поради нема! Коли тут хтось – шам, шам!

– Панi, – кажу, – панi!

А вона в дверi.

VIII

– От, – крикне панi, – який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!

Бере сорочку в Настi, дивиться:

– Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?

– У мене голова болить, – одказуе Настя понуро.

– А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..

А сама на порозi стоiть, не дае й нам з Чайчихою пройти.