Гетьман Іван Виговський

Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святоi Софii. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", – як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.

Запросивши до себе в келii посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в своi покоi.

За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.

До його пiдступили двi панii за благословенням. Одна з iх була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисокоi шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горностаем.

Їi повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице ii було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.

Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ii блискучi карi очi та темно-русi густi брови.

Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.

– Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi своi власнi очi, своi брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неi делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатноi троянди!

Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку.

Вiн не зводив з неi очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неi як до особи, котру вiн знае.

"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", – подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.

Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.