Країна імли

Але люб’язнiсть щодо смертi уявляеться менi безглуздою i нiчим не виправданою витiвкою.

– А що думае з цього приводу наш юний приятель? – поцiкавився Челленджер.

– Я за те, щоб дочекатися кiнця.

– Й я рiшуче пiдтримую цю думку, – сказав вiн.

– У такому разi й я, звiсно, стаю на його бiк, – вигукнула молодиця.

– Ну, гаразд, я ж тiльки поставив питання на обговорення, – виправдовувався лорд Джон. – Якщо хочете чекати смертi, то я з вами. Це буде, безперечно, вельми цiкаво. Багато було в моему життi пригод, i я був очевидцем стiлькох сенсацiйних речей, але цей кiнець моеi земноi подорожi, либонь, перевершить усе iнше.

– Якщо припустити, що iснуе життя пiсля смертi… – почав було Челленджер.

– Смiливе припущення! – вигукнув Саммерлi.

Челленджер глипнув на нього з нiмим докором.

– Отже, припускаючи, що життя по смертi iснуе, – повторив вiн вельми менторським тоном, – нiхто з нас не здатен сказати заздалегiдь, яка нам випаде можливiсть спостерiгати матерiальний свiт iз так званоi духовноi сфери.

Навiть найбiльшому упертюху, – при цьому вiн зиркнув на Саммерлi, – мае бути ясно, що поки ми самi складаемося з матерii, нам найлегше спостерiгати матерiальнi явища й аналiзувати iх. Тiльки тому, що ми ще будемо чекати кiлька годин, що нам залишилися, матимемо можливiсть забрати iз собою в майбутне життя чiтке уявлення про найвеличнiшу подiю з усiх, якi, наскiльки знаемо, сталися в свiтi або й у Всесвiтi. Я вважав би безглуздим вчинком скоротити хоча б на хвилину настiльки дивовижне переживання.

– Я такоi ж думки, – нарештi вигукнув Саммерлi.

– Прийнято одноголосно! – резюмував лорд Джон. – А чи знаете, той бiдолаха, ваш водiй, котрий лежить у дворi, справдi здiйснив сьогоднi свою останню поiздку. Чи не слiд було б нам зробити вилазку та затягти його сюди?

– Це було б явним божевiллям! – заперечив Саммерлi.

– Маете рацiю, – зауважив лорд. – Йому, вочевидь, уже неможливо допомогти, i навiть хай би ми сюди повернулися живими, знадобилася б непомiрна витрата кисню.

Але лишень погляньте: всюди пiд деревами валяються мертвi пташки!

Ми поставили чотири крiсла перед широким низьким вiкном; дружина Челленджера продовжувала сидiти на канапi iз заплющеними очима. Я ще пам’ятаю, яке у мене було страшне та дивне почуття, ймовiрно, пiд впливом спертого, гнiтючого повiтря, яким ми дихали, немов ми сидимо в чотирьох крiслах партеру, в першому рядi, та переглядаемо останню дiю свiтовоi драми.