Країна імли

Коли повiтря пiсля цього помiтно покращилося, а симптоми отруення у нас посилилися, професор знову зачинив вiддушину.

– Втiм, – сказав вiн, – не одним киснем живе людина. Час обiду вже настав. Запевняю, панове, коли я запросив вас у гостi, щоб пережити цю визначну, як менi здаеться, подiю, то сподiвався, що моя кухня пiдтримае свою репутацiю. Тепер, однак, маемо допомогти собi самi. Ви схвалите мое рiшення, якщо вiдмовлюся запалювати вогонь в плитi, щоб уникнути непотрiбного витрачання нашого повiтря.

Нам доведеться вдовольнятися холодним м’ясивом, хлiбом i пiкулями. Приготував я також пляшку кларету. Дякую, люба! Ти, як завжди, найкраща з господинь.

І справдi, не можна було не висловити подяку панi Челленджер, котра iз самоповагою та почуттям пристойностi, властивим англiйськiй господинi, за кiлька хвилин накрила бiлоснiжною скатертиною стiл, що стояв посерединi. Пiсля цього вона розклала серветки та подала скромну вечерю з усiею витонченiстю сучасноi культури. Навiть про настiльну електричну лампу посеред столу не забули.

Але ще бiльше здивував нас власний апетит, який мало не межував iз ненажерливiстю.

– Це наслiдок нашого хвилювання, – пояснив Челленджер iз тим поблажливим виглядом, якого вiн зазвичай набував у тих випадках, коли йому з його науковим розумом доводилося пояснювати буденнi явища. – Це свiдчить про молекулярнi втрати, якi доводиться компенсувати. Глибоке страждання i сильна радiсть викликають великий апетит, а не вiдсутнiсть апетиту, як нас хочуть переконати романiсти.

– Ймовiрно, серед сiльського населення тому й прийнято влаштовувати урочистi поминальнi тризни, – зауважив я.

– Саме так! Наш юний приятель знайшов чудову iлюстрацiю для цього явища. Дозвольте вам покласти ще шматок копченого язика?

– Зовсiм, як у дикунiв, – зронив лорд Джон, поглинаючи свою порцiю холодноi телятини. – Я був присутнiй на похоронi одного вождя на рiчцi Арувiмi, пiд час якого дикуни з’iли цiлого бегемота, що важив, мабуть, не менше за все плем’я вкупi.

У Новiй Гвiнеi живуть племена, якi мають звичку з’iдати шанованого покiйника, котрого оплакують, iмовiрно, з любовi до ладу, щоб прибрати його з дороги. Але менi здаеться, що з усiх поминальних трапез у свiтi наш обiд – найоригiнальнiший.

– Менi здаеться особливо дивним ось що, – зауважила панi Челленджер. – Не можу викликати в собi жодноi скорботи по нинi померлих. Моi батько i мати живуть у Бедфордi.