Країна імли

 – Тi, хто мерз на березi, заздрили плавцям, котрi зважилися зануритися в крижану воду. Я був би за те, щоб за один стрибок покiнчити з цiею iсторiею.

– Отже, ви вiдчинили б вiкно та подалися назустрiч ефiру?

– Краще загинути вiд отрути, нiж задихнутися!

Саммерлi, кивнувши в мовчазному схваленнi, простягнув Челленджеру свою худу руку.

– Хоча ми часто з вами сперечалися, але тепер усе вже минулося, – мовив вiн. – Ми завжди були при цьому добрими друзями i в душi вiдчували навзаем найбiльшу повагу. Прощавайте!

– Прощавайте, мiй хлопчику! – сказав менi лорд Джон.

 – Вiкна заклеенi, i вам не вдасться iх вiдчинити.

Челленджер нагнувся, пiдняв свою дружину i мiцно пригорнув ii до грудей, а та обхопила руками шию свого чоловiка.

– Подайте менi далекогляд, Мелоуне, – попросив вiн.

Я виконав його бажання.

– Ми вiддаемося тiй силi, яка нас створила! – вигукнув вiн потужним, гучним голосом.

З цими словами розбив шибу, пожбуривши пристрiй у вiкно. Перш нiж завмер останнiй дзенькiт вiд уламкiв, що розсипалися, чисте свiже повiтря сильним i нескiнченно-солодким подихом наповнило нашi розпеченi легенi.

Не знаю, наскiльки довго ми сидiли, обiмлiвши вiд подиву. Потiм, як крiзь сон, я почув голос Челленджера.

– Ми знову повернулися в нормальне середовище, – вигукнув вiн. – Свiт вислизнув iз отруйного потоку, але лише ми пережили весь людський рiд.

Роздiл 5. Мертвий свiт

Пригадую, як ми, жадiбно ковтаючи повiтря, сидiли в своiх крiслах i насолоджувалися цiлющим пiвденно-захiдним вихором, який свiжими поривами долiтав до нас iз боку моря, надимаючи на вiкнах серпанковi фiранки й обвiтрюючи нашi палаючi щоки.

Не знаю, наскiльки довго ми сидiли в такiй мертвотнiй мовчанцi. Згодом ми всi по-рiзному визначали цей промiжок часу. Бо були абсолютно пригнiченi, приголомшенi, а в головi паморочилося. Всю свою мужнiсть ми закликали на допомогу, щоб зустрiти свою смерть, але цей страшний новий факт, що будемо змушенi жити й надалi, переживши всiх своiх сучасникiв, ми сприйняли, як потужний удар, що розплющив нас i паралiзував. Потiм призупинений механiзм знову повiльно повернув собi рух, знову запрацював мозок, i думки знову набули внутрiшнiх зв’язкiв. З рiзкою, невблаганною яснiстю ми усвiдомили спiввiдношення мiж минулим, сьогоденням i майбутнiм, мiж життям, яке вели ранiше, i тим, що нас чекало. У нiмому розпачi ми витрiщалися один на одного, i кожен читав в очах iншого те саме болюче запитання.