«Ґлорія Cкотт»

Вiн був вiдсутнiй близько години, а коли повернувся, ноги мав запорошенi снiгом, а обличчя непроникне, як i зазвичай.

– Менi здаеться, я оглянув усе, що потрiбно, – заявив вiн, – i можу вирушати додому.

– Ну, а як же камiнцi, мiстере Голмс, де вони? – вигукнув банкiр.

– Цього я ще не можу сказати.

Банкiр у розпачi заламав руки.

– Невже вони безнадiйно зникли? – застогнав вiн. – А як же Артур? Дайте менi хоч найменшу надiю!

– Моя думка про вашого сина не змiнилася.

– Заради всього святого, що ж тут сталося?

– Якщо прибудете до мене завтра вранцi мiж дев’ятою та десятою на Бейкер-стрит, то гадаю, я зможу дати докладнiшi пояснення.

Сподiваюся, ви не обмежуватимете мене за умови, звiсно, що камiнцi повернуть, i не будете скупими?

– Я вiддав би все свое майно!

– Чудово. Я помiркую над цiею iсторiею. До побачення. Можливо, ще зазирну сьогоднi сюди.

Не залишилося сумнiвiв, що Голмс уже щось надумав, але я навiть приблизно не мiг уявити собi, якi висновки вiн зробив. Дорогою до Лондона я кiлька разiв намагався поговорити на цю тему, але Голмс щоразу уникав вiдповiдi.

Нарештi, зневiрившись, я припинив своi спроби. Не було ще й третьоi, коли ми повернулися додому. Голмс поспiшно пiшов до своеi кiмнати й з’явився знову за кiлька хвилин. Вiн уже встиг переодягнутися. Пошарпаний плащ iз пiднятим комiром, недбало зав’язаний червоний шалик i стоптанi черевики надавали йому вигляду типового волоцюги.

– Ну, що ж, гадаю, згодиться, – сказав вiн, поглянувши в дзеркало над камiном.

 – Хотiлося б узяти з собою й вас, Ватсоне, але це неможливо. На правильнiй я стежцi, чи нi, незабаром дiзнаемося. Сподiваюся повернутися за кiлька годин.

Вiн вiдчинив буфет, вiдрiзав шматок яловичини, поклав його мiж двома куснями хлiбу i, засунувши згорток у кишеню, зник.

Я тiльки-но допив чай, як Голмс повернувся в чудовому гуморi, розмахуючи якимось старим черевиком. Вiн жбурнув його в куток i налив собi чаю.

– Я зайшов на хвильку, зараз пiду далi.

– І куди?

– На iнший кiнець Вест-Енда.

Повернуся, можливо, не скоро. Не чекайте мене, якщо спiзнюся.

– Як успiхи?

– Нiчогенько, поскаржитися не можу. Я був у Стритемi, але в будинок не заходив. Цiкава справа, не хотiлося б втратити ii. Однак годi базiкати, треба скинути це лахмiття й знову стати пристойним чоловiком.

За поведiнкою мого приятеля я визначив, що вiн задоволений результатами. Очi в нього виблискували, на блiдих щоках навiть з’явився слабенький рум’янець.