«Ґлорія Cкотт»

«Неодмiнно поговори з нею завтра, а якщо хочеш, я й сам це зроблю. Ти перевiрила, чи все ретельно замкнено?»

«Атож, тату».

«Тодi на добранiч, дитино».

Я поцiлував ii, подався до себе в спальню й незабаром заснув.

Я докладно розповiдаю про все, що може мати хоч якийсь стосунок до справи, мiстере Голмс. Але, якщо щось здасться вам незрозумiлим, питайте, не соромтеся.

– Нi, нi, ви розповiдаете дуже добре, – запевнив Голмс.

– Зараз я переходжу до тiеi частини розповiдi, яку хотiв би викласти особливо детально.

Зазвичай я сплю не надто мiцно, а неспокiй того разу аж нiяк не сприяв мiцному сну. Десь близько другоi години ночi я прокинувся вiд якогось слабкого шуму. Вiн припинився ще до того, як я збагнув, у чому рiч, але менi здалося, що десь тихо хряснули вiкном. Я нашорошив вуха. Раптом до мене долинули тихi кроки в кiмнатi поруч iз моею спальнею. Я вислизнув iз лiжка i, тремтячи вiд страху, зазирнув за дверi.

«Артуре! – залементував я. – Негiднику! Злодiю! Як ти посмiв торкнутися до дiадеми!»

Газ був прикручений, i при його свiтлi я побачив свого нещасного сина.

На ньому були лише сорочка та штани. Вiн стояв бiля газового пальника й тримав дiадему в руках. Менi здалося, що вiн намагався зiгнути ii або зламати. Почувши мене, Артур впустив дiадему й обернувся до мене. Вiн був блiдий, як смерть. Я схопив скарб: бракувало золотого зубчика з трьома берилами.

«Негiднику! – заверещав я, не тямлячись вiд лютi. – Зламати таку рiч! Ти мене збезчестив, розумiеш? Де камiнцi, якi ти вкрав?»

«Вкрав?» – позадкував вiн.

«Атож, вкрав! Ти крадiй!» – кричав я, трясучи юнака за плечi.

«Нi, це неможливо, нiчого не могло зникнути!» – бурмотiв вiн.

«Тут бракуе трьох камiнцiв. Де вони? Ти, виявляеться, не лише злодiй, але й брехун! Я ж бачив, як ти намагався вiдламати ще шматок».

«Годi! Я не маю намiру терпiти образи й надалi, – холодно мовив Артур. – Ти не почуеш вiд мене нi слова бiльше. Вранцi я йду з дому й самостiйно влаштовуватиму свое життя».

«Ти пiдеш з мого будинку лише в супроводi полiцii! – оскаженiв я вiд горя та гнiву. – Я хочу дiзнатися все, усе без винятку!»

«Я не скажу нi слова! – несподiвано вибухнув вiн. – Якщо ти вважаеш за слушне викликати полiцiю – будь ласка, нехай шукають!»

Я здiйняв такий галас, що пiдняв на ноги весь будинок. Мерi перша вбiгла до кiмнати. Побачивши дiадему та розгубленого Артура, вона все збагнула i, зойкнувши, впала непритомною. Я послав покоiвку за полiцiею.