«Ґлорія Cкотт»

Коли прибули полiцiйний iнспектор i констебль, Артур похмуро стояв зi схрещеними руками й спитав мене, невже я справдi збираюся пред’явити йому звинувачення в крадiжцi. Я вiдповiв, що ця справа аж нiяк не приватна, що дiадема – власнiсть нацii та що я твердо вирiшив оприлюднити цю справу.

«Але ти ж не даси iм заарештувати мене вiдразу, – припустив вiн. – В iм’я наших спiльних iнтересiв дозволь менi вiдлучитися з дому хоча б на п’ять хвилин».

«Для того, щоб ти зник, або краще переховав крадене?» – не вгавав я.

Я розумiв увесь жах свого становища та заклинав його подумати про те, що на карту поставлено не лише мое iм’я, але й честь набагато поважнiшоi особи, що зникнення берилiв спричинить величезний скандал, який вразить усю нацiю. Всього можна уникнути, якщо тiльки вiн скаже, що зробив iз тими трьома камiнцями.

«Зрозумiй, – благав я. – Тебе застали на мiсцi злочину. Зiзнання не погiршить твою провину. Навпаки, якщо ти повернеш берили, то допоможеш виправити становище, тож тобi все пробачать».

«Прибережiть свое прощення для тих, хто його потребуе», – сказав вiн зарозумiло й вiдвернувся.

Я бачив, що вiн був байдужим до моiх слiв, i зрозумiв, що подальшi вмовляння марнi. Залишався один вихiд. Я запросив iнспектора, i той узяв Артура пiд варту.

Полiсмени негайно обшукали сина та його кiмнату, обнишпорили кожен закуток у будинку, але виявити коштовне камiння не зумiли, а негiдний хлопчисько не розтуляв рота, незважаючи на нашi вмовляння та погрози. Сьогоднi вранцi його посадили до камери.

А я, закiнчивши формальнi справи, поквапився до вас. Благаю вас застосувати все свое мистецтво, щоб розкрити цю справу. У полiцii менi вiдверто сказали, що зараз навряд чи зможуть чимось менi допомогти. Я не зупинюся нi перед якими витратами. Я вже запропонував винагороду в тисячу фунтiв… Боже! Що ж менi робити? Я втратив честь, статки й сина за одну нiч… О, що менi робити?!

Вiн схопився за голову i, хитаючись iз боку в бiк, белькотiв, як дитина, яка не в змозi висловити свое горе.

Кiлька хвилин Голмс мовчки супив брови, втупившись у вогонь камiна.

– У вас часто бувають гостi? – спитав детектив.

– Нi, у нас нiкого не бувае, хiба iнодi прийде компаньйон iз дружиною, та часом хтось iз товаришiв Артура. Нещодавно до нас кiлька разiв заходив сер Джордж Бернвелл. Бiльше нiкого.

– А ви самi часто буваете в товариствi?

– Артур – часто. А ми з Мерi завжди вдома. Ми обое домосiди.

– Це незвично для молодоi дiвчини.