Собака Баскервілів. Долина страху

Важко уявити собi нечистого з такою мiстечковою владою. Адже це ж не якийсь там член парафiяльноi управи.

– Якщо б вам довелося зiткнутися з усiм цим самому, пане Голмс, ви б не стали так жартувати. Отже, ви вважаете, що спадкоемцевi байдуже, де бути – в Лондонi чи Девонширi? Вiн приiжджае через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що я маю робити?

– Раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанiеля, який шкребеться бiля вхiдних дверей, i iхати на вокзал зустрiчати сера Генрi Баскервiля.

– А потiм?

– Потiм ви будете чекати, поки я обмiркую подальший план дiй, а до того часу нiчого йому не кажiть.

– Скiльки вам знадобиться часу на це?

– Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мортiмер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятiй годинi ранку та приведете iз собою сера Генрi Баскервiля. Менi треба познайомитися з ним.

– Домовилися, пане Голмс.

Вiн записав дату та годину побачення на манжетi i, так само неуважно озираючись на всi боки, швидко вийшов з кiмнати.

Шерлок гукнув його зi сходiв:

– Ще одне запитання, докторе Мортiмер.

– Авжеж, про це розповiдають аж трое.

– А пiсля смертi сера Чарльза нiчого такого не було?

– Не знаю. Не чув.

– Дякую вам. На все добре.

Голмс сiв на свое мiсце в кутку тапчана й усмiхнувся тiею спокiйною задоволеною посмiшкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчi, коли перед сищиком поставало гiдне його завдання.

– Вже йдете, Ватсоне?

– Так, якщо нiчим не можу вам допомогти.

– Нi, друже мiй, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дiй. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлi, завернiть до нього i попросiть надiслати менi фунт наймiцнiшого тютюну. Дякую заздалегiдь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тодi я з радiстю обмiняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цiкавоi загадки, яку нам загадали сьогоднi вранцi.

Самота i спокiй були потрiбнi моему приятелю в години напруженоi розумовоi роботи, коли вiн зважував усi найдрiбнiшi подробицi справи, будував одну за одною кiлька гiпотез, порiвнював iх мiж собою i вирiшував, яка iнформацiя iстотна, а якою можна знехтувати.

Я вiдчинив дверi у вiтальню i перелякався – чи не пожежа у нас? Бо в кiмнатi стояв такий дим, що крiзь нього ледве виднiлося свiтло лампи.