Спогади про Шерлока Голмса

– Шановнi, ви вчинили диво! Кiнь у чудовiй формi. Нiколи в життi вiн не йшов так добре, як сьогоднi. Дуже прошу вибачити менi за те, що сумнiвався у вас. Ви надали менi найбiльшу послугу, повернувши коня. Ще бiльшу послугу надасте менi, якщо знайдете вбивцю Джона Стрекера.

– Я його знайшов, – спокiйно видихнув Голмс.

Полковник витрiщився на нього.

– Знайшли вбивцю! То де ж вiн?

– Вiн тут.

– Тут! Де ж?!

– У цю мить маю честь перебувати в його товариствi.

Полковник вибухнув.

– Розумiю, мiстере Голмс, що багато чим зобов’язаний вам, але цi слова можу сприймати лише, як надзвичайно невдалий жарт або як образу.

Голмс зареготав.

– Ну що ви, полковнику, у мене й на гадцi не було, що ви причетнi до злочину! Вбивця власною персоною стоiть у вас за спиною.

Вiн ступив уперед i поклав руку на лискучу холку скакуна.

– Убивця – кiнь! – в один голос вирвалося в нас iз полковником.

– Атож, кiнь. Але провину Срiбноi зiрки пом’якшуе те, що вiн скоiв убивство iз самозахисту й що Джон Стрекер був зовсiм не гiдний вашоi довiри… Та я чую дзвiнок.

Вiдкладемо докладну розповiдь до вiдповiднiшого моменту. У наступному забiгу сподiваюся трохи виграти.

Повертаючись увечерi того дня додому в купе пульманiвського вагона, ми не помiтили, як потяг привiз нас до Лондона, – iз таким iнтересом слухали ми з полковником розповiдь про те, що сталося в Дартмурськiй стайнi в понедiлок уночi, i як Голмс розгадав таемницю.

– Мушу зiзнатися, – розповiдав Голмс, – що всi версii, якi я склав на пiдставi газетних повiдомлень, виявилися хибними.

Але ж можна було навiть виходячи з них, намацати напрямки, якби не купа подробиць, якi часописи поспiшали звалити на голови читачiв. Я приiхав у Девоншир iз переконаннням, що злочинець – Фiцрой Сiмпсон, хоча й розумiв, що докази проти нього дуже непевнi. Тiльки коли ми пiд’iхали до будиночка Стрекера, я усвiдомив важливiсть тiеi обставини, що на вечерю того вечора була баранина пiд часниковим соусом. Ви, мабуть, пам’ятаете мою неуважнiсть – всi вийшли з екiпажа, а я все ще сидiв, нiчого не помiчаючи. Це я був уражений, що мало не пройшов повз настiльки очевидний доказ.

– Зiзнаюся, – перебив його полковник, – я й зараз не розумiю, до чого тут баранина.

– Вона була першою ланкою в ланцюжку моiх мiркувань. Порошок опiуму зовсiм не позбавлений смаку, а запах його не те, щоб неприемний, але доволi рiзкий. Якщо його пiдсипати в iжу, людина вiдразу вiдчуе та швидше за все iсти не стане.