Його прощальний уклін

Вiн сидiв згорблений, обхопивши руками голову – живе втiлення горя. Поглянувши на спохмурнiле обличчя мого супутника, я зрозумiв, що й вiн помiтив стан доктора.

– Боюся, щоб нашi пошуки не спiткав сумний кiнець, – зiтхнув вiн. – Але ми зараз усе дiзнаемося. Помпею, вперед! Он до того дому!

Сумнiвiв не було: ми досягли мети. Помпей iз гавкотом бiгав бiля ворiт, де ще виднiлися слiди карети. Голмс прив’язав собаку до тину, i ми дорiжкою поквапилися до будинку. Мiй приятель постукав у невисокi простi дверi, трохи зачекав i постукав знову.

Усерединi хтось був, звiдти долинав стогiн, сповнений безнадiйного вiдчаю та горя. Голмс нерiшуче постояв бiля дверей, потiм озирнувся на дорогу. Нею мчала карета, запряжена парою сiрих коней.

– Лiкар повертаеться! – видихнув Голмс. – Мерщiй у будинок. Маемо дiзнатися, у чому справа!

Вiн вiдчинив дверi, i ми опинилися в холi. Стогiн посилився, переходячи в безперервний вiдчайдушний крик. Вiн долинав звiдкiлясь iзгори. Голмс стрiмко кинувся туди, я за ним.

Вiн штовхнув прочиненi дверi, i ми зупинилися вiд переляку.

На лiжку нерухомо лежала молода вродлива дiвчина. Їi спокiйне блiде обличчя обрамляло пишне золотисте волосся. Потьмянiлi, широко розплющенi блакитнi очi втупилися в стелю. Бiля лiжка, ховаючи обличчя у простирадло, на колiнах стояв юнак, що здригався вiд ридань. Горе так пригнiтило його, що вiн навiть не поглянув у наш бiк. Голмс поклав йому руку на плече.

– Ви мiстер Годфрi Стонтон?

– Так-так… Це я.

Але ви прибули запiзно. Вона померла.

Вiн, мабуть, вирiшив, що ми медики. Голмс пробурмотiв кiлька слiв спiвчуття та спробував пояснити, скiльки клопотiв вiн завдав своiм друзям. Аж раптом на сходах почулися кроки, а в дверях з’явилося суворе й обурене обличчя доктора Армстронга.

– Отже, джентльмени, – сказав вiн, – ви досягли свого! Та ще й обрали для вторгнення найневiдповiднiший момент. Я не хотiв би сваритися в присутностi покiйницi, але знайте: якби я був молодший, ваша поведiнка не залишилася б безкарною!

– Даруйте, докторе Армстронг, але менi здаеться, ми не зовсiм розумiемо один одного, – з гiднiстю вiдповiв мiй приятель.

 – Чи не погодитеся ви спуститися донизу, де ми могли б владнали цю сумну справу?

За хвильку ми вже сидiли у вiтальнi.

– Слухаю вас, сер, – спонукав лiкар.

– Насамперед хочу, щоб ви знали: я не маю жодного стосунку до лорда Маунт-Джеймса, бiльше того – цей старигань менi дуже неприемний.