Загублений світ

Яка вона була гарна! І водночас яка далека вiд мене! Ми з нею були приятелями, великими друзями, але менi нiяк не вдавалося вивести ii за межi тих суто товариських взаемин, якi я мiг пiдтримувати, скажiмо, з будь-ким iз моiх колег-репортерiв iз «Дейлi газетт», – цiлком товариських, добрих, що не знають рiзницi мiж статями. Менi неприемно, коли жiнка тримаеться зi мною надто вiльно, занадто розпусно. Це не робить честi чоловiковi. Якщо ж виникае почуття, його мае супроводжувати скромнiсть i збентеженiсть – спадщина тих суворих часiв, коли кохання та жорстокiсть часто йшли поруч.

Не зухвалий погляд, а ухильна, не надто жвава вiдповiдь, голос, що зриваеться, опущена донизу голiвонька – ось справжнi прикмети пристрастi. Незважаючи на свою молодiсть, я це знав, а, може, це знання дiсталося менi вiд моiх далеких пращурiв i стало тим, що ми називаемо iнстинктом.

Гледiс була надiлена всiма чеснотами, якi так тягнуть нас до жiнки. Дехто вважав ii холодною та черствою, але менi такi думки здавалися зрадою.

Нiжна шкiра, смаглява, майже, як у схiдних жiнок, коси барви воронячого крила, очi з поволокою, повнi, але прекрасно окресленi вуста – все це свiдчило про пристраснiсть натури. Однак я iз сумом зiзнавався собi, що менi досi не вдалося завоювати ii кохання. Але що буде, те буде – годi невiдомостi! Сьогоднi ввечерi доб’юся вiд неi вiдповiдi. Можливо, вона вiдмовить менi, але краще бути вiдкинутим шанувальником, нiж вдовольнятися нав’язаною тобi роллю доброчесного братика!

Дiйшовши такого висновку, я вже хотiв було перервати тривалу незручну мовчанку, аж раптом вiдчув на собi критичний погляд темних очей i побачив, що Гледiс усмiхаеться, докiрливо хитаючи своею гордою голiвкою.

– Вiдчуваю, Неде, що ви жадаете зробити менi пропозицiю. Не треба. Нехай усе буде по-старому, так набагато краще.

Я присунувся до неi ближче.

– Як ви здогадалися? – мiй подив був щирий.

– Наче ми, жiнки, не вiдчуваемо цього заздалегiдь! Невже гадаете, що нас можна застати зненацька? Ой, Неде! Менi було так добре i приемно з вами! Навiщо псувати нашу дружбу? Ви зовсiм не цiнуете, що ось ми – молодий чоловiк i молода жiнка – можемо так невимушено балакати один iз одним.

– Навiть не знаю, Гледiс. Розумiете, рiч у тiм, що настiльки ж невимушено я мiг би бесiдувати… ну, скажiмо, з начальником залiзничноi станцii.

Сам не тямлю, звiдки взявся той начальник, але факт залишаеться фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами та розсмiшила нас обох.